«Я думала – завтра. Завтра скажу, коли він повернеться з позиції і зв’язок буде кращий. І ще завтра. І ще», – і вона замовкає посеред кухні, де на підвіконні досі стоїть його горнятко. Жовте, з відбитою ручкою. Він казав, що руки в нього великі і йому незручно пити з цілих. Назар Коваль загинув під Авдіївкою 17 квітня. 31 рік. Їхня донька Ярослава народилася в серпні – через три місяці і тринадцять днів після того, як його не стало. Він ніколи не дізнається, що вона вдалася в нього – і очима, і ямочкою на лівій щоці, і тим, що не може заснути, поки хтось не тримає її за руку. А починалося все на мосту. Не на тому, що в піснях. На звичайному залізобетонному через річку Збруч, яка влітку міліє до щиколотки. Соломія стояла з велосипедом, бо ланцюг злетів, і не знала, як його надіти. Назар ішов із риболовлі з порожнім відром і зупинився. «Я не дуже вмію», – сказав він і все одно взявся. Провозився 20 хвилин, зіпсував сорочку, надів. Вони простояли ще годину – просто так, над тією обмілілою річкою, і він розповідав їй про рибу, якої не зловив, а вона сміялася і не могла зупинитися. Через рік і чотири місяці вони одружилися. Через два – він поїхав. У перші тижні вона боялася телефона. Боялася, що він не зателефонує. А потім боялася дзвінка не від нього. «Він телефонував щовечора. Щовечора, хоч би що. Навіть коли не можна було – пошепки, швидко, тільки щоб я чула його голос, – зовсім стримку не знають сльози. – Повчав: якщо я мовчу більше двох днів – не хвилюйся, це просто нема зв’язку. Ніколи не мовчав більше двох днів». Вона навчилася жити в режимі очікування. Вставала, годувала кота Рудика, якого він підібрав у під’їзді за тиждень до від’їзду і якого вона не хотіла, але тепер не уявляє себе без нього. Ходила на роботу – вчителювала в початковій школі, мала четвертий клас. Поверталася. Чекала дзвінка. Отримувала його. Лягала спати. Так минали місяці. А потім з’явилася Оля. Оля – це дружина Максима, Назарового найкращого друга і побратима. Вони опинилися в одній бригаді випадково, і Назар написав Соломії: «Уяви, тут Максик. Ми наче в армійському таборі в сьомому класі». Максим і Оля жили в сусідньому місті, і після того як чоловіки опинилися поруч, жінки познайомилися – спочатку в месенджері, потім зустрілися в Тернополі на ярмарку кераміки, яку обидві купили просто тому, що не знали, куди себе подіти. Стали подругами. Справжніми – тими, що телефонують о першій ночі і не вибачаються за час. Соломія потім казатиме, що Оля врятувала її в ту зиму. Не від чогось конкретного. Просто – врятувала. Сімнадцятого квітня Оля зателефонувала о десятій ранку. Соломія одразу все зрозуміла – по тому, як вона мовчала першу секунду. «Максим живий», – сказала Оля. І все. Більше нічого не треба було казати. Соломія сиділа на підлозі кухні – не пам’ятає, як опустилася, – і дивилася на жовте горнятко. Рудик прийшов і ліг їй на ноги. Оля не клала слухавку ще дві години. Просто дихала в телефон, щоб Соломія чула, що вона поруч. На похорон приїхало багато людей. Соломія пам’ятає не обличчя – пам’ятає руки. Чиїсь руки весь час тримали її за лікоть, наче боялися, що вона впаде. Вона не впала. Вона стояла і думала, що треба буде сказати дитині. Тій, про яку він так і не дізнався. Максим приїхав на похорон у короткочасне звільнення. Стояв осторонь і не міг дивитися на труну. Потім підійшов до Соломії і сказав тільки: «Він говорив про тебе щодня. Щодня». Вона кивнула і нічого не відповіла, бо якби відповіла – вже не змогла б зупинитися. Ярослава народилася в серпні. П’ять двісті, крикуха, волосся темне – його. Соломія лежала в палаті й дивилася у вікно на тополю, яка не ворушилася, бо не було вітру. І думала, що він мав би бути тут. Мав би сидіти поряд і тримати її за руку так, як вона тепер тримала доньку. Оля сиділа в коридорі і чекала. Сім годин. Максим тоді якраз вийшов на ротацію і надіслав повідомлення: «Передай Ярославі привіт. Ми тут за неї тримаємо кулаки». …Тепер Ярославі рік і три місяці. Вона ходить, тримаючись за меблі, і сміється кожного разу, коли кіт Рудик проходить повз неї – намагається його зловити і ніяк не може. Соломія знімає це на телефон. Ці відео вона нікому не надсилає. Вони просто є. Жовте горнятко досі стоїть на підвіконні. Соломія одного разу спробувала його прибрати – поставила в шафу, за тарілки. Простояло там три години. Вона дістала його назад і більше не чіпала. Соломія приїздить на кладовище щосуботи. Вони п’ють каву, по черзі тримають Ярославу: вона на руках, він на підніжжі пам’ятника, говорять і мовчать – і те, і те однаково добре. Для неї Назар досі там. Вона чекає дзвінка щовечора. Щовечора, хоч би що. Так і живуть. Удвох – і одна.