Це був звичайний дощовий вівторок, коли у вітальні родини Марченків пролунав дивний шурхіт. За мить кімнатою стрімко пронеслася маленька сіра тінь, і на карнизі, важко дихаючи, вмостився наляканий горобець. Одинадцятирічний Максим застиг із книжкою в руках, а його молодша сестра Софійка радісно заплескала в долоні.
— Мамо, тату, дивіться! У нас жива пташка! — вигукнула дівчинка, намагаючись підійти ближче.
Вам також може сподобатися
— Софійко, не підходь! Ти її злякаєш, — тихо, але суворо зупинив її батько, заходячи до кімнати. — Максиме, зачини двері на кухню, щоб вона не залетіла туди.
— Ой, бідненьке, як же воно потрапило сюди? — бідкалася мама, з’явившись на порозі з рушником у руках. — На вулиці така злива, мабуть, шукало схованку й залетіло через відчинене балконне вікно.
Горобчик на карнизі стурбовано крутив головою. Його пір’ячко було мокрим, а маленьке серце, здавалося, билося так сильно, що це було помітно навіть здалеку. Він жалібно цівкнув.
— Тату, а що він каже? — пошепки запитала Софійка, притискаючись до батька.
— Каже, що дуже хоче додому, але не знає, де вихід, — усміхнувся тато. — Головне — без паніки. Якщо ми почнемо бігати й ловити його, він розіб’ється об стіни або заплутається у люстрі.
— Тоді що нам робити? — запитав Максим. — Може, накрити його коробкою?
— Ні, синку. Птахи бачать скло як відкритий простір, тому спочатку треба завісити всі вікна, крім одного — того, що відчиняється назовні. Тоді він полетить на світло.
Мама швидко опустила важкі нічні штори на великому вікні вітальні. Кімната поринула в напівморок. Єдиним яскравим джерелом світла залишалися повністю розчинені балконні двері.
— А тепер усі тихо сідаємо на диван і чекаємо, — скомандував тато.
Уся родина завмерла. Хвилину чи дві нічого не відбувалося. Горобчик переступав із лапки на лапку, оглядаючи темну кімнату. Раптом він помітив просвіт, змахнув крилами й злетів. Проте з першої спроби промахнувся й сів на краєчок торшера біля дивана.
— Ой, — тихо писнула Софійка і закрила рот долоньками. Пташка була всього за метр від них.
— Тссс, не ворушіться, — прошепотіла мама.
Горобчик подивився на людей своїми блискучими очима-намистинками, ніби оцінюючи, чи є від них загроза. Переконавшись, що ці великі двоногі істоти не збираються його ображати, він стріпнув крильцями, видав гучне, переможне «Ців!» і впевнено вилетів просто в проріз балконних дверей, зникаючи в сірому дощовому небі.
У кімнаті пролунав спільний видих полегшення.
— Ура! Полетів! — підстрибнула Софійка. — Тату, як ти думаєш, він розкаже своїм друзям, що побував у гостях у велетнів?
— Обов’язково розкаже, — засміявся тато, затуляючи штори назад. — Скаже, що велетні виявилися цілком приязними, хоча й трохи дивними.
— Головне, що все закінчилося добре, — підсумувала мама. — А тепер, велетні, ходімо пити чай із пирогом, поки він зовсім не охолов.
