«Добре, киця, мушу бігти. Ввечері тебе наберу. Люблю вас», – так уранці 22 червня 2022 року завершив розмову з дружиною Матвій Оверчук. Не знала тоді Юлія, що чує його голос востаннє, – надто вже бадьоро й тепло прозвучало те коротке «люблю». Відео з п’ятимісячним Мироном, якими вона засипала чоловіка впродовж дня, він так і не переглянув.
Старший солдат 10 окремої гірсько-штурмової бригади з волинської Мирославки, стрілець-зенітник на позивний «Овер» загинув того ж дня поблизу Білої Гори на Донеччині: збив із переносного ракетного комплексу «Ігла» ворожий літак, та окупанти миттєво вдарили у відповідь. До 27-річчя Матвієві бракувало 38 днів. Юлії було лише 23, Миронові – п’ять місяців. І залишилося у них тепер ціле життя без нього.
Лелека приніс Матвія в родину Оверчуків 30 липня 1995-го. Рівнісінько за два роки, день у день, птах повернувся з братиком Тимофієм, а згодом – і з наймолодшим, Андрійком. Не за роками дорослий, відповідальний, Матвій змалку опікувався меншими, навіть двоюрідними. Захоплювався футболом і бігом, ковтав книжку за книжкою, зростав навдивовижу допитливим і людяним. У Рівному здобув магістерський диплом інженера, а 2018-го пішов на строкову службу в Національну гвардію. Там, як потім зізнавався, переосмислив цінності: захотів своєї сім’ї, дітей, домашнього затишку.
Наймолодша Матвієва тітка Христина була одногрупницею й найкращою подругою Юлії, тож торчинська дівчина чимало чула про нього, хоч ніколи й не зустрічала. Познайомилися Юля й Матвій аж у травні 2019-го, коли друзі влаштовували Христині сюрприз на річницю весілля, а він саме повернувся з армії. «Мене вразила його впевненість. Він тримався так легко й невимушено, що аж за живе зачепило», – гортає сторінки пам’яті Юлія. Іскра спалахнула пізніше: 30 липня вона написала йому, щоб привітати з днем народження. Відтоді вони листувалися щодня, а з Матвієвим приїздом на Волинь відсвяткувати уродини почали й частіше бачитися. Уже в серпні він запропонував Юлі зустрічатися.
Щодва тижні то він мчав до неї, то вона до нього, і щоразу хлопець кликав жити разом. Восени виклав продуманий до дрібниць план: де оселяться, як Юля, що в Луцьку шила білизну на потоковому виробництві, переведеться в київський експериментальний цех тієї ж фабрики, щоб не кидати улюбленої роботи. У грудні 2019-го дівчина перебралася до столиці й узялася облаштовувати їхню першу спільну оселю, наповнюючи її теплом і затишком. На новій роботі в неї не раз опускалися руки, та Матвій знаходив потрібні слова, і за пів року вона вже виготовляла еталонні зразки. Вдома, вирізавши деталі з паперу, показувала йому, як їх обробляти. Він слухав так уважно, наче тямив у кравецтві.
Вона – запальна, він – виважений. «За всі наші сварки я не почула від нього жодного образливого слова. Він ніколи не дорікнув тим, що я відкривалася йому, як нікому в світі», – наголошує Юлія. Матвій виходив на десять-п’ятнадцять хвилин в іншу кімнату, а повертався без жодного докору, зі спокійними доводами. Саме в суперечках Юля зрозуміла: це людина, з якою вона хоче бути до скону.
16 березня 2020-го Матвій прийшов з роботи розгублений, з блискучими очима й величезним букетом. Не віддаючи букета, обійняв Юлю, завів у кімнату: «Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною». Пів години вона плакала, а він боявся й поворухнутися – так страшився відмови. 10 жовтня 2020-го молодята зіграли весілля – за власні, зароблені вдвох кошти.
Невдовзі Матвій заговорив про дитину. Юля не наважувалася: щойно ж прижилася на роботі. Та чоловік і тут знайшов аргумент: у декреті можна вивчитися на конструкторку одягу. Вже при надії вона складала ЗНО, а коли з математики забракло однієї правильної відповіді, Матвій розрадив: «Ну, киця, не може бути в сім’ї двоє розумних».
20 січня 2022-го в Києві народилася їхня кровинка. Усю ніч перед пологами Матвій не відходив від коханої. А коли в пологовій залі в Юлі збився ритм, він, завзятий спортсмен, підказав: «Давай будемо отак дихати», – і дихав разом із нею. Ім’я обрав він: глянув на малюка й сказав: «Мирон». Батьком Матвій виявився таким же надійним, як і чоловіком: повернувшись додому й не повечерявши, передусім брав сина на руки, а Юлі в усьому ставав опорою, щоб вона хоч трохи перепочила. Коли ж їй бракувало сил, умів підбадьорити й переконати: кращої дружини й мами годі шукати.
Та вже за місяць росія розв’язала повномасштабну війну. Матвій вивіз родину на Волинь і рвався до війська, тож повістку зустрів із полегшенням. Пояснював: він навчений, а інакше можуть забрати ненавченого й запального хлопця, як-от молодшого брата Андрія. Коли дружина вмовляла лишитися, сказав лише: «Ти – все, що є у нашого сина, бережи його, що б не сталося». Прощаючись, Юлія побивалася тільки через те, що чоловік пропустить, як син почне гулити й рухати рученятами, – про смерть навіть не думала. Після навчання в Рівному, де за три дні замість чотирьох опанував «Іглу», Матвій вирвався додому на добу, а вранці вирушив на Донеччину. Побачитися ще раз на цьому світі їм уже не судилося.
22 червня над лісистою місцевістю, де стояла позиція, точилися запеклі бомбардування. За документами чергувати мав інший хлопець, та на посту був Матвій. Літаки окупантів ішли парою: один, відстрілявшись, розвернувся й зник з поля зору, а другий ще не встиг відкрити вогонь, коли «Овер» його збив. Перший постріл з «Ігли» виявився влучним і… останнім: ворожа ракета вибухнула просто біля зенітника. Юлія досі перебирає болючі «якби»: у Матвія був мінус півтора на обох очах, і він надто довго вдивлявся в бінокль, а не сховався одразу в укриття до напарника.
23-го на всі розпитування про Матвія вона відповідала: «Все добре», – хоча ледве стримувала сльози. Чекала. Допускала полон, поранення – що завгодно, аби не загибель. 24-го Юлія почула з сусідньої кімнати мамине: «Як нема?» Ці два слова перекреслили все. 27 червня Героя з почестями поховали на кладовищі в Переспі.
Світ для Юлії згас. Якийсь час вона жила з сином у сестри в Торчині, потім переїхала в Луцьк. Плече підставили і свої, і Матвієві рідні, які стали для Юлії такими ж близькими, як власні. Та найстрашнішим було лишатися наодинці. «Мирон кричить, я кричу, а в голові наче десять миронів», – пригадує вона. Одного дня Юлія стояла біля розчахнутого вікна на шостому поверсі із заплаканим Мироном на руках. «Я хотіла зникнути з цього життя», – зізнається жінка, якій без наркозу вирвала серце проклята війна. Якоїсь миті вона отямилася, поклала – радше кинула — сина на диван і зачинилася у ванній. Спали на гадку й таблетки, та зупинило одне: «А Мирон?»
Тоді Юлія запитала себе: а що раніше давало їй сили жити? Відповідь була простою – Матвій і шиття. «Матвія я не можу повернути, а шити – можу», – вирішила вона. Змалку обшивала ляльок, фах здобула в Луцькому центрі професійно-технічної освіти, а якраз надійшли виплати – було з чого почати. Відтепер, коли рідні, які старалися не лишати її саму, розходилися, вона вже не поринала в депресію, а обмірковувала власну справу. Постіль не передасть Матвієвого характеру, класика – не про нього, суто спортивне – не про неї. Тож обрала повсякденний одяг, у якому Матвіїв спортивний стиль зійшовся з її класикою: «Так я поєдную і його, і себе». Назву склала з ініціала його імені та позивного – MOver.
Коли Юлія на одному подиху виклала план Матвієвим родичам Людмилі й Миколі, розраховуючи на їхню фахову підтримку, ті не стали відраджувати – і не підвели. «У тебе очі світилися, я думала, ти гори звернеш», – згадує тепер Людмила. Допомагали всі: обидві родини розставляли машинки й носили тканину, Христина на старті кроїла поруч, викладачка з училища Олена Корецька узялася за лекала, а з часом до справи долучився й конструктор. Юлія шила, моделювала, а вдома прибирала, прала, вкладала Мирона й поралася до години ночі, щоб о шостій знову встати. Перша працівниця з’явилася в жовтні 2023-го.
Нині MOver – це виробництво, магазин у луцькому торговому центрі «Варшавський» і великі партії для компаній. Вироби марки вже побували на ярмарку в польському Жешуві, а дедалі більше покупців приходять за порадою знайомих. Дехто везе ці речі на подарунок за кордон – разом з історією Матвія.
Не раз Юлія хотіла все закрити. Якось у розпачі попросила: «Матвію, Всесвіте, дай знак – закриватися чи ні». Наступного дня їй зателефонували із замовленням на 300 футболок – такої партії вона ще не мала. Згодом – ще 140. Загалом за два місяці пошили 795 виробів. «Це був той знак. Мені не можна закриватися», – констатує Юлія. Підприємиця й донатить: нині збирає на «Старлінк» і генератори для 100-ї бригади. «Впевнена, Матвій би пишався мною», – усміхається жінка, яка вистояла.
Миронові в січні виповниться п’ять. Ходить у садочок, займається в клубі козацьких бойових мистецтв «Герць», годинами складає конструктори, любить, коли йому читають, і часто згадує тата, якого знає лише зі світлин. Колись запитав: «А тато може спуститися з неба? Я його обійму і відпущу назад». Тепер вечорами вони шукають яскраву зірочку, і малий гукає: «Мамо, мамо, дивись, татко світить!»
Посмертно Матвія Оверчука нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Він віддав життя, щоб Мирон ріс на вільній землі. Та жодна нагорода не замінить синові татових обіймів. Матвієві назавжди 26. А Юлія щодня виконує його заповіт: береже Мирона – і шиє, бо саме ця справа вивела її з темряви.
