Богдан Васильович родом із села Парище, що на Івано-Франківщині. А долю свою знайшов в українській столиці, де довелося працювати. У 2010 році разом із Катериною вирушив до Залісся Кам’янець-Подільського району, на малу батьківщину жінки. Там і облаштували сімейне вогнище. Двом дітям Катерини Богдан став за батька, любив їх як рідних. Вже й трьох онуків діждали.
«Ми дуже добре жили з чоловіком, – розповіла дружина. – Він влаштувався різноробочим на місцеве сільськогосподарське підприємство, був хазяйновитим, роботящим. Мав золоті руки. Ніколи нікому не відмовив у допомозі. Був дуже добрим чоловіком, батьком, дідусем. Все старався для дому, для рідних, турбувався, щоб жили не гірше від усіх. Дуже любив збирати гриби. Навіть коли пішов служити, все нас запитував, чи не ходили до лісу… Просив переслати йому, щоб пригостити побратимів».
Вам також може сподобатися
До війська чоловік долучився у жовтні 2023-го. Оскільки свого часу проходив військову службу в артилерійських військах, потрапив у відповідну частину. Навчання проходив у Рівному. А вже звідти потрапив на Сумщину. Але основний військовий шлях Богдана Андрусяка проходив на Херсонщині. За бойову звитягу отримав медалі «Учасника бойових дій» та «За оборону рідної держави».
«Кілька разів чоловік приходив у відпустку, – продовжує Катерина. – Сумував, розривався між сім’єю і побратимами. Серце його було з нами, а душа – з товаришами. Казав до мене: «Кицюнь, ти не розумієш, я так завжди хочу додому! Але там – мої рідні брати». Я завжди його підтримувала, хоча й безмежно за ним сумувала. Я добре знаю, як це важко – чекати того дня, коли рідна людина стане на поріг рідного додому».
За словами Катерини, у перші дві відпустки Богдан погано почувався, навіть нічого не допомагав по господарству, не хотів спілкуватися з рідними. Хоча раніше такого ніколи не було. Не їв, лише сидів і курив. Аж потім зізнався, що відпустили додому після чергової контузії… Він не хотів, щоб дружина, діти хвилювалися за нього.
Востаннє рідні бачилися у січні цього року. Влаштували Богдану справжній сюрприз на його 50-річчя: орендували місцевий будинок культури, запросили музик, аніматорів, оформили фотозону. Зібрали за одним столом сім’ю, знайомих, друзів, волонтерів, які багато допомагали Богдану і його побратимам.
«Вже після святкування, вдома сказав: «Я не думав, що ви мені таке влаштуєте свято. Що стільки людей мене прийде привітати». Дякував усім нам, телефонував своїм друзям на позиції, надсилав їм фотографії, – розповідає дружина. – А останню ніч перед тим, коли прийшов час Богдану повертатися на війну, ми удвох проплакали. Він каже: «Мені так важко вас лишати». І вранці поїхав. Знаєте, наче відчував, що вже не повернеться. Запевняв, що повинен йти захищати країну, щоб діти і внуки пишалися ним».
А через три тижні його відправили на Дніпропетровський напрямок, у розташування поблизу Тарасівки. «Перед тим як він мав загинути, 8 серпня отримав від нас посилку з домашніми смаколиками, – каже Катерина. – Зателефонував, подякував. «Я так скучив за вами, так хочу вас усіх обійняти, взяти внука на руки… Я обов’язково приїду до нього на рік», – запевнив. А ще попросив купити малечі подарунок від нього – машинку на акумуляторі. Коли сказала, що невдовзі знову зберемо для нього передачу, відповів, що скоро перекинуть їх до кордону з Білоруссю. Обіцяв в суботу зателефонувати… А потім почала шукати, телефонувати командиру, запитувати, де мій чоловік…
Якогось дня повертаюся з городу, а на подвір’ї стоять військовий, мій сімейний лікар, наш священник. Я одразу зрозуміла, що це вже все. Почала кричати, що він живий, що він не може загинути…»
Поховали Захисника в Заліссі. Дружині розповіли, що на позицію, де перебували четверо бійців, серед яких був і Богдан, прилетів ворожий дрон. Двоє загинули миттєво. Ще двоє отримали поранення.
До своєї чергової відпустки у вересні Богдан Андрусяк не дожив буквально кілька днів. Чоловік так і не встиг взяти онука на руки, натішитися малечею. Не зміг здійснити свою давню мрію і придбати трактор. Тепер вже їхні плани мусить втілювати дружина: допомагати дітям і внукам ставати на ноги, підтримувати їх. І віддавати любов рідненьким за обох.
