Зі свого дому в рідному селі Вільне, що на Сумщині, Ольга Бердіна виїхала в лютому цього року. Жінку змусили стати переселенкою ворожі дрони та обстріли.
У Вільному залишилася не лише хата, затишне подвір’я, доглянуті квітники та город із садом. Там – її щасливе минуле, молоді роки, улюблена робота, світлі спогади про які віднині лише в уяві. А ще у знайомій до болю стороні, на сільському кладовищі залишилися могили рідних: чоловіка і сина.
Вам також може сподобатися
«Тривалий час я працювала листоношею, затим разом з чоловіком Андрієм Григоровичем трудилися на місцевому сільськогосподарському підприємстві, – почала свою історію Ольга Павлівна. – Виростили троє синів. Найстарший Сергій народився у 1988-му, середущий Віталик – з 1995-го, а наймолодший Павло з’явився на світ ще через чотири роки.
Діти росли, допомагали нам доглядати за чималим господарством. Тримали корову, свиней, птицю… Тож хлопці з дитинства були привчені до праці. І сіно вміли косити, худобу пасти, за городиною доглядати, прибирати, словом, робили все, що потрібно, щоб жити в селі».
У 2019 році пішов у засвіти Андрій Григорович. Відтоді сини стали для мами і опорою, і помічниками, і захисниками. Сергій вже мав свою сім’ю, мешкав у сусідньому селі, відкрив свій бізнес з ремонту автівок. Менші ж брати одразу після школи відслужили строкову службу, а згодом підписали контракти і стали військовими.
З 2014-го Віталій служив на Житомирщині, через три роки – у Шостці на Сумщині, а згодом – на сході країни. Донбас став для нього справжнім випробуванням. Він був серед тих, хто тримав оборону під Авдіївкою – там, де кожен день вимірюється витримкою, а кожен метр землі виборюється ціною надзусиль.
Згодом служба привела Віталія на Житомирщину, до Звягеля. Там і зустрів кохання свого життя – Юлію. У пари народилася донечка Настя. Вона стала найбільшою батьковою втіхою, його сенсом і натхненням. Сім’я оселилася в Рівному. Саме там Віталій мріяв про просте людське щастя – мирне життя, добробут і спокій для своїх найрідніших.
Та вже у 2020 році він разом з меншим братом знову підписали контракти. За словами мами, службу проходили на Донеччині.
«24 лютого, коли за вікном почула незвичний шум і вибухи, спочатку думала, що щось сталося, – продовжує Ольга Павлівна. – Але аж ніяк не думала, що почалася війна. Та зателефонував Віталик і сказав правду.
Він і Павло разом служили в 30-тій окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Часто давали про себе знати, щоб не хвилювалася. Коли ж випадало прийти у відпустку, вдома не лежали – і хлів ремонтували, паркан поправили… А потім їх перекинули під Ізюм, на Харківщину».
У серпні 2022 року Ольга Бердіна, як завжди, пішла на роботу. Збирала ягоди на фермерському полі.
«Зателефонував Сергій і попросив вийти до нього, – каже вона. – А в мене одразу така думка промайнула, що його в армію забирають. Я до нього вийшла за ворота, а він мені каже, що нема Віталіка…»
Осмислити, повірити в почуте мати не могла. Не хотіла. Не приймала. І навіть серце не сповістило про біду. Що її кровинки, її синочка вже немає серед живих. А він же завжди був дуже активним, енергійним, все старався зробити швидко, все встигнути. Мозок відмовлявся навіть думати про найстрашніше…
Але реальність виявилася жорстокою. Через тиждень в рідне село військові привезли закриту труну. Герою назавжди залишиться 27 років. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Попрощатися з братом відпустили і Павлика. Він приїхав на похорон з лікарні, де лікувався після контузії. Як розповіли рідним згодом, у той день, 19 серпня 2022 року, на позиції були обидва брати. Коли помітили ворожий танк, Віталій навів на нього гранатомет. Але танк вже здійснив свій смертоносний постріл… Віталик загинув на очах у Павлика, але він також постраждав від вибуху. Звільнитися з війська він зміг лише через рік після цих трагічних подій.
Павло став для Ольги Павлівни опорою. Як і раніше, допомагав поратися по господарству, влаштувався на роботу. Але в лютому цього року над Вільним дуже часто стали літати ворожі дрони, побільшало вибухів. Вже не працювали магазини, молодь залишала домівки. І жінка з сином вирішили виїжджати. На той час вже не було ні тварин у господарстві, ні бажання наражатися на небезпеку.
«Взяли лише по одній сумці та й поїхали. Прихисток знайшли в Охтирці. Винаймаємо житло, Павлик влаштувався водієм. А коли у горнилі війни згорів будинок Сергія, він також переїхав до нас. І тут знову відкрив свою майстерню з ремонту автівок.
На жаль, нині мати не може відвідати могилу сина, чоловіка. Там дуже небезпечно. Але серцем вона завжди поруч із ними. Часто згадує усмішку свого непосидючого Віталика, його роботящі руки та те, як він дбайливо піклувався про рідних…
А ще – відрадою для бабусі є єдина онучка Настуся. Не може дочекатися, коли знову з нею побачиться, поспілкується. Коли знову на її обличчі побачить до болю знайомі рідні обриси. Нині дівчинці одинадцять.
