Тримати в руках гачок, спиці, голку – всім цим премудростям навчила синів Назара та Захара мама Зоя Ткаченко. Жінка трудилася швачкою в рідному Зеленькові на Черкащині. Нині її чоловік Андрій уже на пенсії, та й жінка не працює через стан здоров’я. Виживає родина, здебільшого тримаючи господарство та обробляючи землю. А коли хто попросить – мати з синами охоче плели ті чи інші речі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Назару було 12, а Захару – вісім років. «Ми постійно стежили за новинами, бачили, що робиться в країні, – каже Зоя Ткаченко. – Дуже хвилювалися. І у перший же день вдома почали в’язати. Перебрали речі у шафах, відібрали все, що можна було розторочити на нитки. З них і плели шкарпетки. Паралельно почали плести маскувальну сітку. Досвід мали ще з 2014-го. До цієї роботи підключилися всі наші рідні: дідусь Григорій Дмитрович, вже нині покійна бабуся Антоніна Степанівна. Разом з чоловіком вони торочили речі, Назар і Захар нарізали тканину для сітки, коли втомлювалися – сідали в’язати. Коли сітка була готова, разом зі шкарпетками все передали у волонтерський центр в місто Тальне».
Спочатку школярі в’язали шкарпетки, бо потрібно було. А коли вже люди почали замовляти, то в них такий ентузіазм з’явився, що самі поспішали сісти за роботу. Особливо хвилювалися і пришвидшувалися, коли матері, дружини бійців з рідного села зверталися з проханням: «Чи не можете сплести шкарпетки для наших воїнів?» Бо на початку вторгнення ще не було вдосталь всього необхідного для наших армійців.
«Обидва сини вміють плести і спицями, і гачком. Проте Назар швидше в’яже шпицями, а Захар – гачком, – додає мама. – Коли вдома вже закінчилися нитки, прийшли на допомогу односельчани. Приносили шалі, кофти тощо. Торочити сідали всі домашні, бо ми фізично не встигали. Захарик більшість змотував, перемотував клубки навпіл, ділив їх за кольорами, товщиною, а ми з Назаром швидко в’язали. А згодом люди почали приносити і надсилати нам нові нитки. Ми так зраділи, що нам не треба багато часу витрачати на змотування. Сідали і в’язали. І справа пішла швидше».
За час волонтерської роботи нитки родині вже передають з усіх куточків України. І навіть із Швейцарії, Італії. За словами Зої Ткаченко, особлива сировина – від матерів та дружин загиблих Захисників. Також Ткаченкам волонтери подарували дві в’язальні машинки.
«На них працюється швидше, але важче: постійно сидиш в напрузі, рахуєш рядки, боїшся збитися, – зізналася мати. – Також для цієї техніки потрібно мати окрему кімнату, а ми де живемо, там і працюємо. І хлопці вручну звикли плести. Вони настільки наловчилися, що навіть, коли вимикали електрику, спочатку в’язали при свічках, каганцях, а згодом навчилися й наосліп. А як світло з’являється, лише перераховують рядки, чи не збилися… Вже навіть уроки можуть вчити чи дивитися потрібні відео, в’яжучи».
Нині Назар вже навчається на третьому курсі Тальянківського агротехнічного коледжу. Здобуває фах електрика. Захар – учень восьмого класу. Через те, що в селі закрили школу, шкільним автобусом їздить до Тального. Але з нитками досі не розлучаються обидва.
«Спочатку, перші роки два, сини навіть записували, скільки шкарпеток плели. Їм було цікаво, – продовжує мама. – А потім збилися і перестали рахувати. На сьогодні це точно більше тисячі пар. Отримуючи нитки від благодійників, ми обов’язково звітуємо про свою роботу. Роки два тому Захар почав шити пояси для бійців. Ідею підказали волонтери. Адже часто військові, особливо ті, які на передовій, в окопах, просять щось, щоб захистити спину від протягів, холоду. Спочатку ми їх в’язали з натуральних теплих ниток. А волонтери шили переважно з шерстяного сукна. Спочатку випорювали старі пальта, прали, різали на смуги, зсередини підшивали байкову чи бавовняну тканину. Спереду пришивали липучки для фіксації. Ми по всьому селі визбирували пальта, пороли, прали і готували матеріал для поясів. Це було дуже довго.
Волонтери зі Звенигородки Захару привезли швейну машинку, оверлок і в’язальну машинку, обрізки тканин, з яких можна було шити пояси. І він переключився на цю дуже важливу роботу.
Якось ми звернулися до міського голови, щоб виділили певну суму коштів на тканину. Бо попит на пояси був дуже великий. А ми вже не мали з чого їх шити. Нам пішли назустріч. Через інтернет замовили сукно і байку, і робота закипіла з новою силою».
Зоя Ткаченко і тут допомагає: поки Захар прийде зі школи, покроїть йому тканину, поскладає викройки… І по господарству синів залучають у крайньому випадку. Батьки пораються самі.
Все, що родина встигає наплести та відшити, потрапляє у різні підрозділи. Раніше передавали через волонтерів. Тепер же сім’я надсилає пошиті і вив’язані речі на ті адреси, які їм дають бійці. Тобто безпосередньо за потребою. «Торік шкарпетки і пояси сини відсилали у 3 прикордонну комендатуру швидкого реагування, бо після боїв бійці втратили дуже багато речей. І на початку цього року отримали від командування подяки за свою працю. А ще раніше військові надіслали Захару і Назару підписану гільзу від снаряда. Її бійці несли вісім кілометрів з передової. Знаєте, які діти були розчулені! Бережуть хлопці і розписані маленькі гільзи, на яких для них дружина військового зобразила маки, колоски пшениці…» – розповіла Зоя Ткаченко. І на завершення розмови додала: «Діти роблять свою роботу не задля нагород і визнання. Це їхній внесок у нашу спільну Перемогу. І доки ми всі її чекаємо, Назар і Захар продовжуватимуть зігрівати своїм в’язаним та зшитим теплом ноги і спини українських Захисників».
