Оксана досі тримає телефон лицем догори. Навіть уночі, навіть поклавши спати дітей, навіть коли сама вже не може тримати очей розплющеними. Просто так. Про всяк випадок. Михайло зник із зони зв’язку 18 травня. Відтоді – тиша.
Він пішов у лютому 2022-го. Добровольцем – вона навіть не встигла відмовити, він просто сказав уранці: «Оксано, я мушу». Пішов із тим наплічником, із яким їздив на риболовлю. Синьо-сірий, з облізлою блискавкою збоку. Потім вона довго не могла дивитися на той наплічник – поставила його в комору. А тепер ніяк не може зайти в ту комору.
273 дні – стільки Михайло встиг повоювати, перш ніж опинився в полоні. 273 дні він телефонував – нерегулярно, уривчасто, іноді по двадцять секунд. «Я живий. Поцілуй хлопців. Люблю тебе». І замовкав. А вона потім ще годину просто сиділа з телефоном.
Зараз їй 41 рік, і вона виглядає на 55. Каже це сама, без жалю – просто констатує. «Я не плачу більше, – мовить, збираючи всю силу в купу. – Я вже відплакала. Тепер я просто чекаю і борюся». Боротьба – це те, що вона робить зранку до ночі. Листи до омбудсмана. Листи до Червоного Хреста. Листи в Координаційний штаб. Оббивання порогів усіх дотичних установ.
Є ще Ірина – дружина Сергія, Михайлового побратима. Сергія звільнили у грудні, через обмін. Він повернувся з тим, із чим повертаються вони всі: мовчанням і тілом, яке треба відновлювати місяцями. Ірина телефонує Оксані щотижня. Це єдина людина, яка не каже їй «тримайся». Просто телефонує і мовчить поряд.
Сергій одного разу – тільки один раз і тільки кілька слів – розповів, що бачив. Про камеру на шістнадцять чоловік, де реально поміщалося восьмеро. Спали по черзі. Їжа – раз на день. Нічні допити – завжди вночі, щоб людина губила відчуття часу й себе. Стресові пози – вісімнадцять годин на ногах, а хто присідав, того карали фізично. Електрошок – до пальців, до вух. Про інше Сергій зміг сказати лише одним словом, і вона більше не питала. Про «перукаря» – так вони між собою називали одну з процедур: під час гоління навмисне різали шкіру на голові разом із волоссям, і якщо людина кричала – знову пускали струм. «Хотіли зламати… – сказав. Помовчав: – Не зламали». Оксана слухала це і думала про Михайла. В якій камері. Чи є поряд хоч хтось.
Її хлопці – Дмитрик і Костик, дев’ять і сім – давно перестали запитувати, коли повернеться тато. Дмитрик, старший, якось сказав: «Мамо, я знаю, що тато не може зателефонувати. Але він думає про нас. Я певен». Вона не знала, що відповісти, тому просто обійняла його і не відпускала, поки він сам не почав вириватися.
Костик малює. Весь час малює – танки, хлопців у формі, якихось монстрів із рогами, яких ці хлопці перемагають. Тато завжди перемагає. На всіх малюнках.
Оксана раз на тиждень їде на акції – ті, що збираються біля стін, тримають плакати, кричать у небо. Перші місяці вона плакала там. Потім перестала. Тепер просто стоїть і тримає плакат із фотографією Михайла – де він сміється, де він ще зі своїм наплічником – і дивиться прямо перед собою. «Я не хочу, щоб мене бачили слабкою, – каже. – Вони мають знати, що ми не зупинимося».
Вони – це сотні жінок і матерів, які знають одна одну на ім’я, знають, у якій колонії чий чоловік, яка дата можливого обміну. Які телефонують одна одній о першій ночі, коли вже зовсім не в силі впоратися.
Михайлу зараз 37. Де він – невідомо. Що з ним – невідомо. Живий – Оксана знає це точно, просто знає, і не збирається це обговорювати з тими, хто дивиться зі співчуттям і мовчить. Вона займається його поверненням так само, як він там займається тим, щоб вижити: методично, завзято, не зупиняючись.
Синьо-сірий наплічник вона дістала з комори місяць тому. Поставила в передпокої – там, де він стояв завжди, коли він повертався додому. Хлопці не запитали навіщо. Просто обходять його стороною. Обережно. Наче він живий.
Він живий. Вона знає.



















