Свої найперші кроки Артур зробив у Будапешті, бо саме там народився у 1977 році. В Угорщині проходив службу його батько-військовий. А коли хлопчику виповнилося шість років, сім’я повернулася до рідного Білопілля, що на Сумщині.
«Після школи вирішив навчатися професії, де б не було математики – я її ненавидів, – усміхаючись, каже Артур Даценко. – Тож спочатку закінчив комерційний технікум Української академії банківської справи, затим, власне, й саму академію в Сумах та став працювати за спеціальністю. Починав касиром у банку, потім був керуючим відділом, маю досвід роботи і в органах влади. А також отримав свідоцтво на право займатися адвокатською діяльністю. Роботи вистачало, подобалося допомагати людям, захищати їх».
На той час в чоловіка вже була сім’я, підростали двоє синів. Старший, Любомир, мешкав з першою дружиною Артура, а молодший на п’ять років Мирослав – з татом і своєю мамою. Проте стосунки між братами завжди були теплі. Тож коли настав ранок 24 лютого 2022 року, Артур одразу зателефонував старшому сину і через декілька годин забрав його з мамою у приватний сектор, де мешкала його однокласниця. Там вже був Мирослав зі своєю мамою. У великому підвалі, в перші два місяці повномасштабної війни прихисток знайшли до двох десятків білопільчан.
«Коли біг по машину, чув, що десь далеко гупає. Але у нас було більш-менш спокійно. Від Білопілля до кордону з росією дорогою – 14-15 кілометрів. А навпростець – вісім. Ми дивилися новини, читали інформацію, що рашисти вже в Сумах, південніше від нас… Тож, по суті, ми залишилися в такому собі вакуумі: в бік України вже йде ворог, а позаду – росія. Хоча по місту не стріляли, та ми боялися ночувати вдома. Бо якраз за нашою п’ятиповерхівкою була газова котельня. Тож якби туди прилетіло, хтозна, чи вижили б…» – розповідає чоловік.
За словами Артура, місто продовжувало жити своїм життям. З близького оточення сім’ї мало хто думав про виїзд. Однак збільшувалися черги за продуктами, ліками. Хліб ще можна було купити, бо його випікали на місцевому підприємстві, молочну продукцію через блокпости вдавалося інколи провозити.
«А от ліків від тиску я вже придбати не зміг. І замовити їх теж не можна було. Не було й консервів. Добре, якщо круп якихось вдавалося знайти. Дякувати Богові, у нас було світло, тепло, газ, вода, зв’язок. Навіть наш суд ні на день не припиняв роботу. Голова суду – місцева жителька, тож щодня виходила на роботу і приймала рішення», – поділився спогадами чоловік.
Через деякий час стало трохи легше – відігнали рашистів від Сум. Налагодилося сполучення з обласним центром, почалися поставки харчів, ліків, іншого необхідного.
«Навіть психологічно нам стало легше, – каже Артур. – Діти вже гуляли на майданчиках, дорослі ходили на роботу, як і раніше. А 6 чи 7 березня 2023 року в Білопілля вперше «прилетіло». Це було дуже страшно. Відтоді обстріли не припинялися. Здебільшого страждали околиці. Деякі наші села вже й з лиця землі стерли. Били і по нашому місту. Тож у червні ми всі переїхали до Сум. Загалом, в обласний центр переїхало відсотків 80 всіх, хто покинув Білопілля. Тут знайшли житло, роботу. Щоправда, оренда квартир одразу ж зросла…»
Оскільки Артур правозахисник, то часто їздить і Сумщиною, й іншими містами. А от його дружина – медик. Вона щодня поспішає до Білопільської лікарні. На дорогу в один бік витрачає до години часу, бо ще доводиться минати блокпости. Старший син здобуває вищу освіту, а молодший продовжує займатися своєю улюбленою справою – футболом. Він склав іспити й вступив до обласного ліцею спортивної підготовки. Торік навіть став кращим гравцем четвірки та отримав приз чемпіонату з футболу, який організували в Сумах.
«Про Білопілля Мирослав і чути не хоче, – констатує тато. – Один раз взяли його привітати бабусь з Новим роком. Сказав, що більше не хоче туди повертатися. Певно, і небезпека свою роль зіграла, а може, в Сумах для нього відкрилося більше перспектив».
Але не дуже спокійно і в Сумах, бо місто недалеко від рашистського кордону. Одного разу над будинком, в якому Артур з сім’єю винаймають квартиру, летів шахед. Та всі вже добре знають, що робити, коли оголошують сигнал тривоги.
У липні 2022 року до Артура вперше звернулися військові з проханням допомогти з юридичних питань. З того часу правник часто консультує українських Захисників і з професійних, і з особистих питань. Причому – безкоштовно. А якщо потрібно представляти їхні інтереси в судах інших міст, просить оплатити лише пальне на дорогу.
«Комусь треба допомогти вирішити питання з проходження військової служби, отримання виплат, винагород. А інші консультуються з питань отримання спадщини, розлучення тощо. Мій номер передають одне одному, тож звертаються військові з різних частин, з різних місць дислокацій. Телефоном роз’яснюю, даю поради…» – каже юрист.
Чи покинули б Білопілля, якби не війна, поцікавилися в чоловіка.
«Так швидко, певне, ні. Але, гадаю, рано чи пізно все одно дійшли б до такого рішення. Та воно все одно залишається для нас рідним. Там живуть наші матусі. А для наших дітей у Сумах більше можливостей для реалізації, навчання та розвитку. Проте з початком цієї великої війни вони вже перестали бути дітьми».
