Посаджений-виплеканий дбайливим господарем сад навесні зачаровує казково-феєричним цвітом, а влітку-восени щедро плодоносить смачними черешнями, вишнями, персиками, сливами, яблуками, грушами… От тільки коли беруть рідні їх до рук, на очі одразу навертаються сльози. Той сад садив їхній найрідніший. Як він тішився ним! Як радів, що смакуватимуть домашнім двоє синів, в яких душі не чув, батьки, рідні, друзі. А кохана дружина, фаховий кулінар, традиційно готуватиме з щедрого врожаю смачні-пресмачні десерти до щоранкової сімейної кави. Цьогорічного червня вони б відзначали 22 роки подружнього життя, направду міцного і щасливого. Утім прожити в парі судилося лише 20. Проклята війна в цю взірцеву родину внесла свої зухвалі корективи.
45-річний житель села Мушкутинці, що на Дунаєвеччині, командир третього десантно-штурмового відділення першого десантно-штурмового батальйону, сержант Вадим Франчук загинув поблизу населеного пункту Спірне Бахмутського району, що на Донеччині, 13 липня 2022 року.
«Дивися, – усміхаючись, казав дружині Ользі незадовго до початку повномасштабного вторгнення. – Сад посаджений, сини ростуть, лише хату залишилось побудувати»
Майстровитий будівельник й затятий ремонтник, який обладнав не одне приміщення не лише у столиці й інших містах України, а й у закордоннях, планував побудувати велику затишну оселю, адже діти підростають. Чекав, що й онуками у свій час потішать. Та й взагалі мав дуже багато перспективних планів. Найбільше чоловік полюбляв проводити час у родинному колі. Брав Сашу й Андрія на риболовлю. Старався, попри засилля роботи, знаходити час на дітей, сімейні подорожі й шашлики.
Колишній десантник пішов боронити країну від ворога у перший же день повномасштабного вторгнення. Про те, щоб залишитися вдома, й чути не хотів. «Я маю, кого захищати», – запевняв. Попервах був у лавах місцевої територіальної оборони, затим –
у Львові, адже розподілили до десантно-штурмових військ. У телефонних розмовах незмінно заспокоював дружину, постійно стверджуючи: «Не хвилюйся. Все буде добре! Прорвемося!»
У травні зателефонував, що їдуть на позиції. Куди – не сказав. Лиш попередив, що зв’язку там нема, проте традиційно запевнив, що все буде добре. Він не телефонував. Рідні терпляче чекали. Молилися. Вірили. І точно-точно знали, що живий. Зрадливо мовчав телефон й на двадцяту річницю весілля.
13 липня принесли сповіщення з військкомату. Уже з того аркушика із болючо-фатальним змістом дізналися, що на його воєнну дорогу випав Бахмутський напрямок. Про те, що йому довелося пережити-звідати, можуть лише здогадуватися, як і про точні обставини загибелі. Рідним сказали лише дещицю: «Загинув, рятуючи побратимів».
Сашко нині студент-третьокурсник Вінницького політехнічного університету, Андрій навчається у 8 класі.
«Синам так не вистачає батька, – втирає сльозу із вицвілих від горя очей ще зовсім молода вдова. – Серце крається, як, припавши на коліно, вони цілують прапор на Вадимовій могилі. Їм не вистачає його підтримки, усмішки, поради. Вадим був найкращим у світі татом. Ще так багато мав навчити своїх хлопців. Ще так багато мав допомогти батькам. Війна позбавила нашу родину права на просто банальне – звичайне людське щастя».
Тепер улюблені смаколики коханого Ольга готує, щоб занести на могилу. Тепер Вадим обіймає рідних й щасливим входить у рідну оселю лише у снах. Тепер витирає нестримні сльози то вітерцем, то сонячним промінням. Тепер на чергову річницю весілля кохана осиротіла лебідка з підбитим крилом сама, без найкращого, найсміливішого, найдобрішого у світі, розповідатиме дітворі, як познайомилися зовсім юними у новорічну ніч. Що то було дійсно кохання з першого погляду, яке одразу оселилось в обох серцях. За два роки й весілля зіграли. До Польщі на заробітки Вадим їздив уже з коханою дружиною. А після народження старшого сина знаходив підробіток в Україні. Його золоті руки усе вміли робити, а серце – палко кохати.
Він був напрочуд добрим і завжди відгукувався, коли комусь потрібна була допомога. Він був життєлюбом і оптимістом. Найболючіше слово «Був». І найбільше в житті хочеться замінити його на «Є». Але переходять наші Захисники із земного до небесного легіону, залишаючи нестерпний біль і нетліючу пам’ять.
