Коли його привезли додому «на щиті», не вірила й так спрагло мріяла про диво. Її брат, з яким були нерозлийвода, який, хоч і молодший, замінював їй батька, тепер оберігає рідних з неба. Вона ж запланувала видати збірку власних віршів, присвячених найдорожчій людині та збирає підписи під Петицією про присвоєння йому звання «Герой України». І хоче про свій біль кричати на весь світ. Тетяна Ткаченко надіслала до редакції лист-сповідь про брата, життя якого війна обірвала у 18.
Максим Ткаченко народився 9 березня 2005 у Сквирі Київської області, виріс в селі Руда, що на Сквирщині. Загинув 15 січня 2024 року поблизу населеного пункту Нью-Йорк Донецької області внаслідок вогнепально-осколкових поранень.
«Ми з Максимом виросли без тата, – розповідає сестра. – Мама все життя важко працювала, щоб нас забезпечити, тож часто пропадала на роботі. Брат мені батька заміняв, хоч і я старша. У Максима був хист до кулінарії: мама навчила його випікати торти. А потім він готував і нереально смачний шашлик.
Ми з братом, напевно, як і більшість дітей із села, колись дуже любили лазити по деревах. Мама часто казала, що ми як мауглі. Наше улюблене місце було на шовковиці. Вона була дуже смачна, тож ми там влітку засідали надовго, халабуди будували, їли ягоди, розфарбовували одне одного, сміялись. Максим змалку був дуже енергійним та непосидючим. Я в дитинстві втікала від півнів і гусей, бо боялась, а брат навпаки – проходив поряд з ними впевнено і відганяв їх від нас. Він завжди захищав мене. Ми росли в селі Руда, але навчались в селі Шамраївка. І ото йдемо до школи чи зі школи, я зупинялась, казала, що далі не піду, бо там пес бігає чи гуси, а Максим брав мене за руку, сам ставав на бік небезпеки, і так ми проходили.
Максим з кожним у селі вітався і кожному допомагав, адже дуже щирою людиною був і прямолінійною. У свої 16 уже був вищим за мене і маму. Обожнювала дивитись, як брат брав маму на руки, носив, лоскотав, вони бавились, як діти, і такі щасливі були в ті моменти. Вже в 16 років готував найсмачніше м’ясо та інші страви на кухні. Ми навіть мріяли, що він візьме участь у проєкті «МайстерШеф».
Змалку почав розуміти, що життя не завжди буває справедливим, і взагалі я вважаю, що він рано подорослішав. Коли мені було 17, я вже ходила на роботу. Брат бачив, що я гроші заробляла, і він теж так хотів, тому почав підробляти – допомагати іншим в селі за якісь копійки. Я бачила, що він з мене бере приклад, і мені то було дуже приємно. Пам’ятаю, ми відклали кошти і разом, без відома мами, поїхали і купили їй подарунок. Макс був такий задоволений, ніби то йому подарунок був. Ми з Максимом любили в ліжку полежати, подивитись різні мультики, багато розмовляли. Ми віджимались та качали прес і випробовували свою силу в інших вправах.
Брат мав сильний характер. На його очах у нашої бабусі стався інсульт. А в дяді-інваліда – епілептичний напад, і не один. Він завжди допомагав мамі й бабусі, коли з дядею щось ставалось, він знав, що робити, він уже тоді знав, що емоційна паніка ні до чого хорошого не доведе. З часом став цікавитись машинами, мотоциклами. Вже в 17 тренував дітей, хотів стати охоронцем. Максим мріяв про велику сім’ю, якої, на жаль, у нього ніколи вже не буде.
У 2023 році Максим закінчував Білоцерківський професійний ліцей за спеціальністю «електромонтажник», йому не вистачало кілька місяців, щоб отримати диплом, бо він у свої 18 років пішов у військкомат і добровільно підписав контракт. Він навіть не встиг закінчити ліцей, коли його вже кинули на військове навчання. І отримував вже диплом онлайн. Зарахували до військової частини на посаду навідника, згодом проходив навчання у Великій Британії. Демонстрував хороші навички зі стрільби (звідти позивний «Снайпер»), тож перевели на посаду стрільця-снайпера. Мама плакала, просила його звільнитись. Я ходила у військкомат запитувати, чому дитину взяли до служби, а мені казали: «Йому 18, його на передову не кинуть, він буде в частині сидіти». Я повірила і прийняла ситуацію, бо вже нічого не можна було змінити. А потім, після ще одного навчання – Донеччина…
Максим ніколи не розповідав, що відбувається там, на передовій, лише один день описав: «26.11.2023 сильний обстріл, наказ відходити, я чую крики свого друга, односельця, що він поранений, я бачу, що всі тікають, але я не міг. Побіг до Толі. Страху не було, хоч знав, що можу отримати кулю, але там Толя кричав. Я витягнув його. В друга проблеми з ногою: він на лікарняний їде, в мене контузія… Не розумію, що відбувається, мені погано, я втомився, психічно не витягую вже. Я хочу жити».
Максим був веселим і позитивним
Вже за два дні, не долікувавшись, знову приступив до виконання обов’язків. Остання наша кількагодинна зустріч була в серпні 2023-го.
15 січня цьогоріч ми з ним розмовляли про його лютневу ротацію і як 9 березня відсвяткуємо його день народження. Будували плани, куди б поїхати, бо брат фактично ніде не був, він і України не бачив. А ранок наступного дня розірвав дзвінок від того друга Толі: «Максима вбили вночі». Я не вірю! Чому ніхто з командирів не телефонує чи з військкомату? Не знала, як мамі сказати. Тож попросила її колег, щоб сказали, щоб приїхала до мене, бо мені треба в лікарню. Адже якраз до цього мене почало турбувати серце і підвищувався тиск. Зараз я розумію, що то було передчуття. Мама кричала, дуже кричала, жодні таблетки не допомагали, вона не хотіла чути мої слова надії, що, може, то не Максим, що то неправда. 17-го нам принесли сповіщення, в якому помилились з ініціалами, тож зажевріла надія, що це не Максим. Тієї ночі наснилося, що від нього прийшло повідомлення: «Чого ви всі мене хороните? Не розповсюджуйте неправдиву інформацію»…
Хлопець мав багато друзів
Сестричка вже зібрала необхідну кількість підписів під Петицією про присвоєння брату звання Героя. А незабаром планує видати збірку віршів, присвячених брату.
