Вам також може сподобатися
Подальшу долю Тетяни Олександрівни визначило дитяче захоплення музикою. Народилася і виросла вона в Соледарі на Донеччині, там закінчила музичну школу. Коли виникло питання про подальше навчання, обрала Слов’янський педагогічний університет. А згодом здобула ще й фах психолога. Трудовий шлях розпочала у дитячому навчальному закладі, згодом стала директоркою Центру для дітей та юнацтва. Десять років працювала заступницею директора з виховної роботи у своїй рідній 13-ій школі і вже п’ятий рік очолює цей заклад.
«Вперше війна до нас прийшла у 2014 році, коли Соледар давав прихисток жителям Донеччини, котрі тікали від «руського міра», – почала свою розповідь жінка. – Тоді ми багато спілкувалися з військовими, чим могли допомагали нашим Захисникам. Школярам розповідали правду про загарбників, часто возили на екскурсії в західні області України. Наш приватний будинок також став місцем тимчасового перебування для переселенців. Вони часто ділилися з нами своїми історіями…»
Коли в країну «увірвалася» велика війна, родина Андріанових-Шевельових вже мала двох донечок. Старша, Крістіна, на той час навчалася і працювала у Харкові. Молодшу, Руслану, подружжя прийняло в свою сім’ю маленькою 11-річною дівчинкою. На початок 2022 року їй було вже 16. «Ми дуже хвилювалися за Крістіну, бо тоді нічим не могли їй зарадити, – згадує Тетяна Олександрівна. – Не могли її забрати з міста. Та й до Соледара наближався фронт… Ми з чоловіком мусили завершити справи. Я – освітянські, він – як голова профкому на підприємстві «Артемсіль», де трудився. Тож виїхати з міста вдалося лише 5 квітня. З собою не змогли взяти багато речей, адже мусили залишити місце в автівці для наших трьох котів та двох собак. Їхали в нікуди. Понад 12 годин зайняла дорога до Дніпра. Їхали через Краматорськ. Точніше, тяглися у величезному потоці автівок».
Родині вдалося орендувати у Дніпрі будинок. Житло для людей з тваринами не дуже хотіли здавати. Тетяна Олександрівна постійно моніторила стан справ у групі соледарців, у соцмережах. Тож якщо хтось із земляків не мав де переночувати, помитися чи перебути якийсь час, родина не відмовляла, приймала у себе переселенців, ділилася тим, що сама мала.
«Ми залишилися ні з чим, мало що вдалося вивезти, – каже жінка. – Проте не могли залишити соледарців без допомоги. А якось волонтери вивезли з нашого міста 16-річного хлопця, в якого померла мама. Його тато воював, був, як-то кажуть, «на нулі». Тож він прожив з нами майже рік, поки його не забрав тато. За цей час ми допомогли йому вступити до вишу, оформити всі необхідні документи. Зараз він із татом перебуває за кордоном».
У родині Андріанових 16-річний хлопчик прожив майже рік, допоки його тато не демобілізувався. Обидва нині мешкають у Швейцарії
Нині Андріанови-Шевельови мешкають в Дніпропетровській області. Теж винаймають будинок. Кажуть, що вже звикли до нових краєвидів, дуже тут подобається. Проте всі дуже сумують за рідною домівкою. Тетяна Олександрівна продовжує свою освітянську ниву. Цього навчального року у Соледарській школі навчатимуться онлайн 419 учнів, які мешкають в різних куточках України та за її межами. Крістіна живе і працює в Одесі, Руслана вже перейшла на другий курс коледжу. «Хоча ми вже освоїлися на новому місці, все одно вважаємо себе осиротілими, бо наш рідний дім нині окупований, – з гіркотою в голосі каже жінка. – Ми пишаємося, що з Донбасу. Ми ж усі – велика соледарська родина. Часто на зв’язку, спілкуємося, збираємося за можливості. От і на цьогорічний День шахтаря з десяток земляків зустрілися у нас вдома, поспілкувалися, розповіли про життя, поділилися наболілим. І пригадали минуле…»
Андріановим-Шевельовим вже відомо, що їхня хата не має даху, а квартира вигоріла вщент від обстрілів. Проте у снах вони завжди з’являються такими, як і раніше…
Чи повернуться в свою оселю? Тетяна не змогла відповісти на це, здавалося б, просте запитання. Після Перемоги України, якщо місто відновлюватимуть, хіба що тоді… Тоді подумають. Проте, як і раніше, всі дуже сумують за рідним домом. Мріють про згуртування та ще потужніше об’єднання заради спільної боротьби за рідну домівку, за нашу найкращу країну.
