Вам також може сподобатися
Олеся з Сашком навчалися в одному класі. Як посадила перша вчителька за одну парту, так до одинадцятого й не змінювали місць. Сашко був місцевим. Олеся доїздила шкільним автобусом з сусіднього села. Вчилися обоє гарно. В хлопця усі списували математику й фізику, адже з цих предметів завжди виборював першість на районних й обласних змаганнях. Дівчина ж завжди представляла школу на всіх творчих змаганнях. Такі твори писала – філологи не могли натішитися. Між ними не було симпатій, стріли Амура кожного цілились в серця інших. Вони просто були справжнісінькими друзями. Як брат з сестрою, ділилися одне з одним секретами, успіхами й невдачами. Підтримували одне одного в розпачах невдалих перших кохань.
За настановою вчителів Олеся вступила до столичного вишу опановувати професію журналіста. Олександр в обласному центрі здобував фах айтівця. Все рідше траплялися нагоди проводити час разом: дівчина приїздила до рідного села нечасто. В кожного вдома був чималий шмат роботи, тож обмежувалися переписками в соцмеражах. Та й ті поступово звелися до мінімуму.
На третьому курсі Олеся вийшла заміж. З чоловіком Микитою, уродженцем Харкіщини, підприємцем-початківцем, у Києві винаймали квартиру. За рік привезли Олесиним батькам внука бавити: бо ж вона все навчалася, він – налагоджував бізнес. За щоденними клопотами, роботою, потовою рутиною якось і перестала цікавитися, як там склалося життя однокласника. Коли Микитин бізнес став не те, що прибутковим, а й навіть збитковим, закрив документи ФОПа й подався до Польщі на заробітки. Підростала донечка. Працювала в газетній редакції Олеся. Приїздив в Україну спершу щотримісяці, а далі все рідше й рідше. Просив дружину, аби їхала до нього. Мовляв, зароблять грошей на квартиру й повернуться назавжди. Не хотіла залишати донечку, яку одразу по завершенню свого навчання забрала від батьків й яка тішила здобутками в навчанні в одній із столичних шкіл. А ще – не могла залишити роботу, без якої себе вже не уявляла. Та й совість не дозволяла цього зробити: в країні точилася війна, яку хибно йменували спочатку АТО, затим ООС. Тож, проживаючи всі події й пропускаючи крізь серце долю кожного захисника (й живого, і загиблого), писала щоднини про події на сході, волонтерів, бійців, загиблих, осиротілих родин. Матеріалами на цю тематику займали призові місця на державному рівні.
Світанок 24 лютого 2022 року розбудив гучними вибухами, страшними новинами й дзвінком чоловіка: «Олесю, в Україні почалася війна. Бери Марійку й терміново виїздіть до мене. Там залишатися небезпечно». «Війна у нас, коханий, дозволь тобі нагадати, триває з 2014 року, – відповідала поспіхом, нашвидкуруч скидаючи до валізи дитячі речі й документи. – Про те, що повномасштабне вторгнення неминуче, я тобі казала не раз, вважай після кожної моєї розмови з військовими і волонтерами. А тепер я тебе прошу: приїзди ти. У тебе військова кафедра. Якщо всі згуртуються, швидше виженемо ворога з рідної країни. Наша донька не повинна скитатися закордоннями в пошуках прихистку, не має скуштувати долі біженки. Вона на своїй з діда-прадіда землі. Вона напрочуд талановита. Українські педагоги розвивали ці таланти. Тож примножуватиме ними славу має України. Запитай роботодавців, як правильно достроково розірвати договір. Шукай рейс і приїзди. Доньку я зараз відвезу мамі». Короткі гудки у слухавці викликали в Микити обурення. Безперевні спроби додзвонитися результату не дали: в столиці вже не було зв’язку.
Вистоявши небачені черги, аби зняти готівку, придбати нехитрі продукти й найнеобхідніші ліки, ледь пересуваючись величезним затором серед безконечного потоку машин, добралася до батьків. Тут, на Франківщині, усвідомлювала жінка, дитина буде у відносній безпеці. І хоч як не наполягали рідні залишитися бодай на кілька днів, аби хоч відпочити після виснажливої дороги, одразу зазбиралася назад, прихопивши сушеню, горіхи, мед, духмяні дбайливо висушені ненькою трави. Однодумці уже організували волонтерський пункт: потрібні були і її руки та аналітичний мозок.
«Ти коли будеш?» – запитала чоловіка за кілька днів, врешті знайшовши вільну хвилинку у майже безсонних за волонтерством добах. «Не будь дурною, – відповів спокійно. – Батьки сказали мені не повертатися. Хлопцям вручають повістки. Я не вмію воювати. І вмирати за чиїсь політичні амбіції не збираюся. Всі розумні навпаки шукають шляхи втечі з України, платять за це великі гроші. А я вже тут. Резон мені повертатися? Ввімкни ж ти врешті свою голову: бери дитину і гайда до мене. Мама моя теж приїде. Ми домовилися».
Вперше з початку повномасштабки налила в келих холодного вина, що завжди було в холодильнику (її батько робив неймовірні вина). «Як же я могла так в ньому помилитися?» – ображаючись на себе, запитали саму себе.
«Скинь хоч гроші, – знову набрала за кілька хвилин. – Ми закуповуємо на фронт плитоноски». «Ти знущаєшся? – аж засміявся. – Не я розв’язав цю війну, не мені її фінансувати».
Кілька десятків подібних розмов зовсім відбили бажання спілкуватися з тим, без кого, здавалося б, не могла дихати, від кого народила донечку, з ким мріяла дожити до старості.
…Коли їхали з такими ж дівчатками-волонтерками з необхідною провізією до Дніпропетровського шпиталю, не покидало якесь незрозуміле відчуття. «Щось має відбутися, – зізналася подрузі, – не збагну лише: хороше чи погане».
Лікарі дозволи пройтися палатами, аби самим порозносити гостинці і підтримати бійців.
«Олесю?» – почула знайомий голос. Обернувшись, впізнала Сашка. Він відновлював сили після тривалої контузії, яку отримав у місцевості, звідки родом Микита. Обійнялися. Розговорилися. Обмінялися номерами…
Саша, перспективний затребуваний айтівець, поповнив лави ЗСУ у перші дні, вистоявши неабияку чергу до військкомату. Дружину з сином відправив за кордон одразу. Та наполягала, аби їхав з ними. Обманув, що добереться за кілька днів, лиш владнає необхідну документацію з квартирою. Коли Люба дізналася, що чоловік пішов до війська, образилася, перестала брати слухавку відповідати на дзвінки. А коли подзвонили їй зі шпиталю, подала на розлучення, мовляв, вона не має наміру доглядати за інвалідом, вона ж бо благала поїхати з ними, бо прагнула зберегти сім’ю. Військовий ж бо, психіка якого неодмінно зазнає негативних змін після фронтових доріг, на роль чоловіка, як і батька їхньому сину, абсолютно не годиться.
Глибокий патріотизм й категоричне несприйняття тих, кому байдужа доля України і хто переймається лиш власним комфортом, звели докупи два гарячі серця.
…За два роки вони розписалися. «Напевно, ота шкільна парта й зробила нас однаковими», – жартували. Нині Олеся продовжує писати про війн. Олександр боронить країну.
