Вам також може сподобатися
Віталій був молодшим сином у родині Шереметів. Він народився 14 червня 1984 року, коли його мама, Надія Іванівна, якраз здавала державні іспити у педагогічному училищі. Хлопчик ріс допитливим, веселим та дуже добрим, він завжди готовий був поділитися усім з тими, хто цього потребував.
«Віталій закінчив профтехучилище, навчився штукатурити, фарбувати, класти плитку, – розповідає мати. – З 2000 року по 2002-ий відслужив строкову службу в пожежних військах, що в Білій Церкві на Київщині. А потім тривалий час працював на будівництві – і в Хмельницькому, і в Києві, і в інших містах України. Мріяв заробити грошей, щоб придбати бус. Він був йому потрібен як для роботи, так і для особистих потреб. Змалку захоплювався риболовлею, об’їздив чи не всі річки, багато ставків на Хмельниччині».
24 лютого 2022 року Надія Іванівна, як завжди, пішла на роботу. А коли повернулася, не застала сина. На той час старший вже мав власну сім’ю, жив окремо з дружиною і двома донечками. А чоловік, Володимир Петрович, порядкував у селі. «Ввечері Віталій прийшов і сказав: «Мамо, я не ходив на роботу – був у військкоматі», – продовжує Надія Шеремета. – Тоді він три дні туди ходив, стояв у чергах від ранку до вечора. А коли врешті пройшов комісію, отримав вказівку бути на зв’язку. З того часу постійно чекав, що його викличуть. Навіть не брався за великі об’єми роботи, щоб встигнути закінчити всі свої справи, не підвести людей. Час від часу знову навідувався до військкомату, проте нічого не змінювалося».
Повістку Віталію дали аж у травні 2023-го. Тоді він якраз тижні три як влаштувався на нову роботу. «Мам, я йду служити!» – повідомив з порогу. «Син пройшов комісію. Це було якраз того дня, коли рашисти атакували Грузевицю, – каже жінка. – Наша квартира неподалік, вікна виходять якраз на той бік. Вибуховою хвилею мене кинуло об меблі на кухні, я сильно травмувалася. Віталік допоміг оговтатися, трохи навести лад. І того ж дня поїхав у військову частину в Житомир. Але довго там не пробув – за станом здоров’я вернули додому. Але син був не з тих, хто так легко здається: через тиждень він знову пішов на комісію і пройшов її. 13 червня отримав наказ їхати в Рівне. Наступного дня Віталику мало виповнитися 39 років, тож я зібрала йому різних наїдків, щоб з товаришами по службі відсвяткували».
Син часто спілкувався з мамою, розповідав про побут, про здоров’я, про різні важливі для нього речі. Повідомив, що потрапив до єгерської бригади. А в липні зізнався, що вирушає на Харківщину, в Ізюмський район. «Коли йшов на «нуль», завжди попереджав мене, що не буде кілька днів на зв’язку, але ніколи ні на що не нарікав. Заспокоював, що все буде добре, що ми неодмінно переможемо. Віталій дуже хвилювався за своїх побратимів, щоб не були голодними, щоб всього вистачало. Йому присвоїли звання старшого солдата, тож відчував відповідальність за всіх і кожного. Буває, телефонує і запитує: «Мам, як качку тушкувати? Нам тут чоловік, в якого живемо, дозволив птицю рубати». Або: «Мам, а як перець фарширувати?» Навіть коли приходив з чергування, не йшов відпочивати, поки не навідається на кухню і не переконається, що бійці мають що їсти».
У вересні Віталій отримав контузію. Тоді зателефонував і сказав: «Мамо, я трьохсотий. Але все добре. Пощастило. Бо міг загинути. Дивом вижив». Зізнався, що в голові дуже гудить. Але після кількох днів крапельниць отримав таблетки та знову – на службу. Він не хотів тривожити матір, коли його почали навчати на штурмовика та згодом перекинули на Луганщину.
Востаннє Надія Іванівна розмовляла із сином 13 жовтня. Він сам зателефонував ввечері. Його голос був сиплим та дуже втомленим. Обіцяв написати згодом. І написав. Надіслав пін-код до своєї картки зі словами: «Це про всяк випадок. Якщо мене не стане». Наступного дня жінка їхала в село і не почула чотири пропущених від сина… Врешті отримала чергову тривожну смс: «Мамо, я йду на штурм. Не знаю, чи повернуся. Люблю вас…»
Після того скільки не набирала сина, він вже був поза зоною. «Я знала, що штурм може тривати не один день, тому особливої тривоги не було, – крізь сльози мовить згорьована мати. – І навіть серце мені нічого тоді не підказало… Йшли дні. Звісно, почали хвилюватися. І навіть коли 18 жовтня у двері постукали військові, спершу подумала, що то сусідові чи старшому синові принесли повістку».
Надія Іванівна і досі не знає, що сталося того фатального дня 14 жовтня, коли не стало її кровиночки. Не має навіть у кого запитати про це. Не знає мати ні позивного, ні про останні Віталикові слова…
«Його поховали 20 жовтня в Хмельницькому. Він був першим на другій Алеї Слави на кладовищі. Й після смерті, як і завжди за життя – був першим», – каже мати.
Тепер Надію Іванівну часто можна бачити біля синової могили. Садить квіти, доглядає за ними, розмовляє з сином… А якось уві сні він попросив купити собі обручку, яку він колись у неї забрав. І вона виконала його прохання. Прийшла, показала…
Віталій Шеремета посмертно став Почесним громадянином Хмельницького. А от обіцяної нагороди — ордена «За мужність» ІІІ ступеня — мати чекає від держави досі.
