Вам також може сподобатися
Історія кохання Ірини та Івана розпочалася з фото. Коли чоловік побачив у знайомої світлину кароокої красуні, одразу ж сказав, що вона буде його нареченою…
Він – із Сумщини, вона – з Тернопільщини. А познайомилися в Києві. Одинадцять років тому. Ірина торгувала шапками на ринку, а Іван двічі приходив їх купувати. Вже за третім разом, розуміючи, що його цікавлять далеко не головні убори, жінка прямо заявила: «Давай будемо щось вирішувати, скільки ж тобі тих шапок потрібно?..»
І вирішили. З того часу вони завжди були разом. Мали спільні захоплення, мрії, жили, немов їх поєднали якісь вищі сили – розуміли одне одного з півслова. Невдовзі вже тримали на руках спільну донечку Тетянку. А Іринин син від першого шлюбу Артур одразу ж став називати Івана татом.
«На той час Іван вже побував в Іраку, поїхав туди у складі миротворчої місії після проходження строкової служби, – почала свою історію Ірина Петренко. – Там пробув з 2004 по 2005 рік. Розповідав потім, що найважче давалася спека. А коли в Києві розпочався Майдан, став його активним учасником. Завжди казав: «Як не ми, то хто піде захищати?» Тож не дивно, що потім приєднався до лав українських сил супротиву. У складі 79 бригади десантно-штурмових військ брав участь у бойових діях в Слов’янську, Маріуполі, Широкіному, Донецькому аеропорту та інших «гарячих» точках. Вже потім якось зізнався, що одного разу, сидячи в окопі під щільним вогнем ворога, вже думав, що не вибереться… Три дні хлопці сиділи без води і їжі. Але Бог врятував…»
За вісім місяців до повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю Іван Петренко звільнився з війська. Подружжя здійснило давню мрію – придбали будинок у Білопіллі на Сумщині. Чоловік хотів вирощувати перепілок, обробляти землю, яку йому виділили як учаснику АТО. Вже й трактор придбали, ладнав причіп до нього, провів воду в хату… Скільки задумок було, скільки цікавих ідей!
«Нам так його не вистачає. Не вистачає татка, чоловіка. Нема кому пожалітися, з ким порадитися, нема кому розрадити», – каже дружина Героя. Фото з домашнього архіву.
«Удосвіта нам зателефонував товариш чоловіка, повідомив, що почалася війна, – пригадує Ірина. – Іван одразу заявив, що ховатися і відсиджуватися за спинами військових не буде, запропонував відвезти нас на Тернопільщину. Проте я категорично відмовилася. Сказала, що буду чекати на нього вдома. О 5.10 він, наспіх зібравши якісь речі, вирушив на війну. Намагався давати про себе знати щодня. Знала, що спочатку воював на Київщині, затим де тільки не був. І на Донеччині, і на Луганщині, на Харківщині, на Запоріжжі… Двічі на рік приїздив додому у короткі відпустки. Для мене він не змінився. Все частіше обурювався на нашу владу, на депутатів, які ховали від мобілізації своїх синів, рідних… Був справедливим, вважав, що воювати мають всі. Що не може існувати касти недоторканних».
На початку вересня 2024 року Іван дав знати Ірині, що буде в Сумах у справах. Жінка наготувала різних наїдків, щоб і йому, і його побратимам вистачило поласувати домашніми смаколиками. Зустрілися. Попередив, що може бути не на зв’язку, що йде на важливе завдання.
«9 жовтня він зателефонував востаннє. Це було десь об 11-ій ранку. Сказав, що вже на українській території. Сказав, що має дещо забрати і повернутися назад, що дуже ніколи… Після того скільки не писала, вже не відповідав. Вже потім його побратими сказали, що на Івана з побратимами напали ворожі диверсанти. Але як воно було насправді, хто його знає», – не може спинити сльози від пережитого Ірина.
У морзі вона побачила, що в тілі її коханого кілька отворів від куль – на шиї і в животі. А рука дуже понівечена. Згідно з документами, молодший сержант Іван Петренко загинув в районі населеного пункту Олександрія Курської області 10 жовтня 2024 року. Проте Ірина переконана, що це сталося на день раніше.
Іван був водієм-електриком відділення управління самохідної артилерійської батареї артилерійського дивізіону ЗСУ. Йому назавжди залишиться 40 років. За свою довгу військову кар’єру Герой нагороджений багатьма відзнаками. Президент України особисто вручав йому Козацький хрест ІІІ ступеня. «Не знаю, як ми будемо жити без нього. Ми просто не вміємо без нього жити. І немає такого дня, щоб я не плакала. Нам так його не вистачає. Не вистачає татка, чоловіка. Нема кому пожалітися, з ким порадитися, нема кому розрадити. Дуже важко, неймовірно. Я тримаюся заради дітей, заради Тетянки, за народження якої я йому невимовно вдячна, – ділиться своєю душевною раною дружина. – Ми поховали його на Алеї Слави в Сумах. Наша десятирічна донечка все більше усвідомлює, яка важка втрата нас спіткала. Вона обіймає його фото на могилі, запитує, як ми будемо жити без нього. Якби ж я мала відповідь…»
