Первісток у Олени та Олександра народився 24 березня 1999 року, коли обидва були студентами. Вона вчилася на фізико-математичному факультеті Кам’янець-Подільського державного університету, а він здобував фах на педагогічному того ж навчального закладу. Їхній Назарко ріс дуже допитливим та добрим хлопчиком.
Олена Володимирівна та Олександр Михайлович переїхали жити в село Колодіївку, обидва влаштувалися на роботу в місцеву школу. Згодом в них народилася донечка Наталочка. Назарій добре вчився, був здібним хлопчиком. Про це розповіла Ніна Голованьова, яка викладала в нього художню культуру в старших класах.
«Син змалку любив рибалити, до цього його заохотив тато. А у восьмому класі Назарій вирішив, що буде агрономом, – згадує мама. – Адже з дитинства бачив, як ми на городі вирощували м’яту, ромашку, мелісу, календулу, інші лікарські рослини. І сам охоче допомагав нам поратися біля землі. Так закохався в рослини. Тож згодом закінчив Київський національний університет біоресурсів і природокористування».
Так батьківське хобі Назарій зробив своєю професією. Трудовий шлях розпочав агрономом в селі на Кам’янеччині. За словами матері, найулюбленішою його культурою був ріпак. Працював над тим, щоб максимально збільшити його врожайність. Затим за пропозицією декана свого факультету погодився за фахом працювати на Черкащині. Туди поїхав разом зі своєю дівчиною Катею. Там вони й зустріли повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю.
Олександр Михайлович одразу ж записався до лав територіальної оборони та невдовзі вже воював на Сумщині. Його бойовий шлях також проходив поблизу Куп’янська на Харківщині…
Назарію принесли повістку у переддень його народження – 23 березня 2023 року. Повідомляючи про це, хлопець сказав: «Мамо, цей крок важкий, але дуже важливий для мене, для мого досвіду і подальшого життя. Навіть не проси щось змінити – я, як і всі, буду захищати свою країну»… Хоча свого часу закінчив військову кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта та здобув кваліфікацію танкіста, Назарія відправили в учбовий центр на Одещину, де навчали на штурмовика.
«У червні син вже був на Донеччині. Він був командиром управління аеромобільного взводу, – пригадує Олена Володимирівна. – А наприкінці серпня його на місяць направили до Німеччини підвищувати кваліфікацію».
22 вересня Назарій, прямуючи на фронт, на день заїхав додому. «Син все більше мовчав, лише якось зронив, що поки був на навчанні, майже всі його побратими, які залишилися на передовій, загинули…» – каже мама.
Рідні повезли Назарія на Дністер, його улюблену річку. Там з дитинства рибалив, відпочивав. І знову – під Бахмут.
У жовтні хлопець запропонував Катерині одружитися. Написав заяву на відпустку за сімейними обставинами. «А командир наказав йому йти на завдання. Сказав: «Виживеш – тоді одружишся», – передала слова сина Олена Володимирівна. – Та він повернувся, і 17 жовтня молоді розписалися. Після повернення Назарія разом з побратимами перекинули під Часів Яр. Дали завдання утримувати позиції. І тиждень ніхто не змінив хлопців. Ми кілька днів не могли зв’язатися з сином, почали бити на сполох. Навіть чоловік за своїми каналами шукав інформацію. 9-10 листопада нам повідомляли, що Назарій на завданні… Але він загинув ще восьмого».
Про смерть сина батькам повідомив побратим, котрий потрапив у шпиталь та не міг приховувати правду. Сказав, що в бліндаж прилетів ворожий дрон… Це сталося вранці після дуже складної ночі.
«Кілька днів поспіль Назарій разом з іншими бійцями успішно протидіяли дронам-камікадзе. Їм вдавалося збивати інколи по 10 ворожих дронів за день… Назарій гідно і мужньо діяв на позиціях…» – написав батькам командир.
«Я одразу кинулася на Донеччину. Чоловік добирався із Сум. Нам сказали, що ніхто не може забрати тіло. Чоловік був готовий піти туди, щоб винести сина… Весь цей час Наталочка телефонувала нам. Вона не вірила, що її братика вже немає. Розповіла, що він їй наснився та сказав, що рано поховали, що живий… Але через якийсь час нам таки вдалося забрати тіло сина додому».
Поховали Назарія 16 листопада на Алеї Слави в рідній Колодіївці. Тоді він став першим Героєм на кладовищі. Нині вже, на жаль, там не один. Проте залишається наймолодшим. Назарію Семенюку назавжди залишиться 24 роки…
Посмертно Героя нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
У січні 2024 року Катерина народила донечку. Назвала Софією – ім’ям, яке обоє обрали для дівчинки, коли дізналися чудову новину.
«Вона дуже схожа на Назарія, – каже Олена Володимирівна. – Його кровиночка, яка завжди нагадуватиме про сина. Сестра Наталя також дуже важко переживає втрату. В неї був особливий зв’язок з ним. Навіть вступила у виш, який закінчив Назарій. Брат для неї завжди був прикладом та надійним плечем… Зараз я не можу назвати своє існування життям. Я щодня прокидаюся і розумію, що знову чиїсь життя забрала ця клята війна. Коли я дуже хвилювалася за сина, Назарій часто казав: «Мамо, не хвилюйся, я ж крайній раз іду на завдання – не останній. Знаєш, скільки таких виходів ще буде…» А незадовго перед загибеллю він якось зізнався, що якщо навіть стане 200-сотим, то завжди буде поруч з найріднішими…