Попри всі наші сподівання, надії, молитви, рік, що минув, не став Переможним. На жаль. Але ми й не зазнали поразки. І, погодьмося, в запеклій борні з таким чисельним ворогом то таки надважливо. Попри важкезні непоправні втрати, минулоріч в Україні народилося понад 160 тисяч немовлят. Попри безліч руйнацій, підступний ворог, що так хибно звався братом, не знищив наш з діда-прадіда гордий український волелюбний дух. Попри прогресуючу шизофренію путіна, незламність нашої нації гордо заявила про себе на весь світ.
Так, що там, як мовиться, гріха таїти, вистачало й у нашій хаті людей не ліпших від ворогів: викривали охочих заробити й на волонтерці, що відправляли закордонні друзі, й на бажаючих ухилитися від обов’язку захищати Вітчизну, вираховували колаборантів, ловили зрадників… Але ж стільки справжніх отримали заслужені почесні нагороди. Так, найприкріше – багато посмертно. Та все ж – це гордість для наступних поколінь, бо наші Герої золотими літерами навіки вкарбували свої імена у книгу новітньої історії вільної незалежної України.
Вам також може сподобатися
Так, минулий рік – здебільшого про біль. Утім, згодімся, він іще про гордість. Так, гордість здатна нестерпно боліти. Але тільки таким чином ми мусимо убезпечити своїх нащадків від чергових «асвабаждєній».
Так, минулий рік суттєво збільшив кількість осиротілих родин. Так, щоднини все в більшій кількості домівок на традиційні (колись улюблені, втім з болем втрати неприйнятні) свята замість найріднішого у світі ятритиме серця його порожнє місце й тарілка з тим, що так колись любив. Так, в нас стільки вдів, що навіть не встигли ще стати дружинами. Так, в нас стільки дружин виховуватимуть без коханих дітей. Так, в нас стільки дітей, для яких татусі – це холодний граніт. Бо вони не встигли навіть стрітись за життя. В нас стільки дітей підуть під вінець без батьківського благословення. В нас стільки батьків, хоч фактично живучи, померли разом зі своїми кровинками.
В нас щоднини стають навколішки, щоб провести в останню путь. І щодня покриває війна голови незламних українок чорними хустинами. І навік стирає посмішку біль втрати. І ламаються дощенту, руйнуються до самісінького фундаменту долі тих, кого страшне оце горнило, осиротивши, позбавило права на щастя. Їм треба заново вчитися жити, хоча й вдається тільки існувати.
В нас стільки відважних повертаються з фронту обмежено придатними: без кінцівок, з контузіями… В нас переповнені лікарні бійцями з посттравматичними синдромами. Їм тяжко адаптуватися до соціуму після кривавих доріг війни…
Ми щомиті втрачаємо: хтось домівку, хтось батька, хтось матір, хтось кохану людину. Ми щоднини стресуємо. Ми сумуємо частіше, аніж маємо бодай нормальний настрій. Ми плачемо більше, аніж посміхаємося. Бо у нас – війна. Бо чомусь саме на долю нашого покоління випала проклята ця війна. Бо, як вірно констатувала Ліна Костенко: «Кожне покоління вип’є свою чашу. Але чому вони повинні пити ще й нашу? Причому вона ж і не наша, це ж нам залишена чаша». Тому, аби не залишати цю чашу нащадкам, ми мусимо. Мусимо відплакати, мусимо вистраждати, мусимо хоронити, мусимо втрачати… Але й мусимо докласти максимум зусиль, щоби ту чашу випити самим – до решти, не лишаючи ще ненародженим дітям.
Саме діти мотивували багатьох українців не роздумуючи братися до зброї і навіть повертатися з багаторічних заробітків із закордоння. І навіть зовсім юні дівчатка, безвусі хлопці наполегливо оббивали військкоматівські пороги, аби стати до лав ЗСУ. І хоч багато захисників ще не встигли, а багато, на жаль, вже й не стануть батьками, все ж пішли боронити не лише наше «сьогодні», а, в першу чергу, «завтра» української дітвори. Саме ті нечувані, непритаманні людям звірства, що чинив хворий на всю голову ворог з нашими дітьми, з новою, нечуваною досі силою підняли хоробрий нескорений дух українського козацтва, що тисячоліттями тече у наших жилах, розбурхали справедливу ненависть до підступного сусіда.
Так, в дитинство малих українців ввірвалися жахливі речі. Так, багато діток вже ніколи не стануть дорослими. Багато зростатимуть сиротами. Багатьох прогнала війна із рідних домівок. Чимало впродовж життя не забудуть страшних обстрілів, смертельних доріг евакуацій, сирен, тривог, прильотів… Так, в їхньому лексиконі з’явилося стільки не потрібних для дитинства слів: дрони, ППО, байрактарити, енлоїти, джавелінити, стінгерити, хаймарсити…
Але наші – напевно, найпатріотичніші у світі – діти ледь не з пелюшок допомагають бійцям. За заощадження на омріяні гаджети купують й відправляють на фронт необхідне. Вони плетуть сітки, роблять окопні свічки, проводять благодійні ярмарки… А найменшенькі малюють Перемогу. І ті надиктовані дитячими сердечками обереги, прикріплені до стін у бліндажах, спонукають Героїв до подвигів.
Пенсіонери також залюбки долучаються до волонтерства. У нас незрячі роблять основи для сіток. У нас всі організації і підприємства долучені до наближення Перемоги.
Гордо перераховувати подібні випадки можна до безконечності. І це тільки, як мовиться, про міцний тил. А що вже там, на передовій, в просякнутих мужністю й хоробрістю і зрошених кров’ю окопах. Боронять відважні: на землі, у воді, і на небі… Безстрашно проникають на ворожі території… Про ці подвиги стане відомо пізніше. Про них розкажуть, про них напишуть. І пам’ятатиме світ, якою непомірно страшною ціною далася українцям Перемога. І так – нам безмірно боляче. Але ж нам не буде соромно. Ні перед світом, ні перед собою, ні перед нащадками.
На жаль, ще дуже багато українців продовжують зазнавати нелюдських тортур у ворожому полоні. Але впродовж минулого року було чимало обмінів. 3 січня 2024 року відбувся найбільший за час повномасштабного вторгнення обмін військовополоненими. 230 українців повернулися додому. 31 січня повернулися 207 українців, 8 лютого – 100, 31 травня – 75, 25 червня – 90, 28 червня – 10, 17 липня – 95, 24 серпня – 115, 13 вересня – 49, 14 вересня – 103, 19 жовтня – 95 наших людей…
Відриваючи останній листок у календарі року, що минув, прийнято підбивати підсумки. 2024-ий гучно заявляв світу про Україну не лише війною, що знищує нас вже більше десятка років.
Саме в уже минулому році презентовано українську ракету-дрон «Пекло» із дальністю до 700 км та швидкістю до 700 км/год.
2024-ий приніс українському кінематографу першого «Оскара». Так, на жаль, за реальний пекельний фактаж. Проте… На 96-й церемонії вручення премії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук за заслуги в галузі кінематографа, що відбувалася в Лос-Анджелесі, фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав нагороду «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм».
Міжнародна федерація легкої атлетики проголосила українську спортсменку Ярославу Магучіх найкращою легкоатлеткою світу у 2024 році.
Олександр Усик вдруге переміг Тайсона Ф’юрі і захистив звання чемпіона світу у важкій вазі. Український боксер, що також є олімпійським чемпіоном, відстоював пояси WBA, WBO та WBC. Після своєї символічної перемоги Олександр Усик підняв над рингом шаблю гетьмана Івана Мазепи. Так він нагадав світу про відомого українця, який ще в XVII столітті боровся проти російських загарбників.
Фехтувальниця Ольга Харлан стала рекордсменкою України за кількістю олімпійських нагород — наразі на рахунку спортсменки шість медалей: дві золотих, одна срібна та три бронзові. Шаблю, що принесла їй тріумф на Олімпійських іграх, Ольга передала благодійному фонду Сергія Притули. Її придбав за 10 мільйонів гривень харківський футбольний клуб «Металіст 1925».
І таких подій у нас багато. На щастя.
Аби не залишати цю чашу нащадкам, ми мусимо. Мусимо відплакати, мусимо вистраждати, мусимо хоронити, мусимо втрачати… Але й мусимо докласти максимум зусиль, щоби ту чашу випити самим – до решти, не лишаючи ще ненародженим дітям.
…Відриваючи першу сторінку 2025-го, подякуймо тим, завдяки кому мали змогу прикрасити ялинку і зібратися за сімейним столом, ба врешті зустріти цей рік. Нехай вони повернуться живими. До родин, які так виснажливо чекають. Низько схилімо голови перед тими, хто назавжди втратив найрідніших, а разом з ними й себе самих. Нехай їм дасть Всевишній сили. Згадаймо у молитві тих, хто віддав за нас життя. Нехай їм добре буде на небі. Проаналізуймо свої вчинки й поміркуймо: чи достатньо ми щоднини докладаємо зусиль, щоб якомога швидше настала Перемога. Будьмо гідними такої непомірно високої ціни кожного українського дня!
І неодмінно загадаймо. Загадаймо, аби цей рік таки став Переможним!
