Цьогорічного березня Людмила Деніс з Ярмолинців, що на Поділлі, зустріла свою 86-ту весну. Здавалося б, не так багато. Та стільки протягом цих щедро даних Богом літ і зим довелося звідати, пережити, витримати. Доля благословенно пересипала кожен день щастям-радістю й невблаганно скроплювала печаллю-смутком. Хоч часто-густо ніби влаштовувала підступну гру на виживання чи, пак, високопробне гартування, не зламала, не озлобила. Рясно пооравши зморшками чоло й посрібливши товстезну, як прядку, косу, у душі залишила оту невсипущу юність. Дзвінкоголоса пісня, що ллється глибоко із серця. Скільки ж тих, уже давно забутих, обрядових, фольклорних, тематичних, сумних, тужливих, веселих, жартівливих знає ця обдарована Богом жінка! Заледве в чотири найтовстіших загальних зошити виведені старанним почерком вмістилися. Щирі слова, які впродовж багатьох років так гарно лягають-римуються в вірші, що навіки западають у серце кожного, хто чув-читав. Золоті руки, що стільки важкезних робіт переробили за вік, досі прагнуть творити красиве. Вона так часто зводить їх до неба. Бо просить Бога якомога швидше обійняти сина. Єдина кровинка в полоні з серпня 2023-го. Відео, як туди потрапив, досі обпікає материнське серце. «Це сталося зненацька, — розповідає. – Він, бойовий медик, якраз бинтував в окопі побратима, коли заскочили вороги. Невістка Людмила, що вже багато років стала мені донечкою, відтоді оббиває всі пороги, звертається в усеможливі інстанції, щоб його найшвидше обміняли. Якось я вже від нервів тих, того виснажливого чекання, злягла. Думаю: Боже, не дай мені померти, не дочекавшись сина. Я ж хоч йому розкажу, куди поскладала всі речі, що побратими передали з фронту. Втримав тоді Всевишній й досі мене тримає».
Людмила Тимофіївна чітко пам’ятає, як владарював у Ярмолинцях в 1943-му німецький «асвабадітєль». Хоч їй тоді було чотири рочки. Один з німецьких солдатів, що вчащав на їхнє обійстя, брав на руки її зовсім крихітну золотокосу сестричку, пригощав цукеркою і плакав. «Ми здогадувалися, що, певно, вона йому його дитину нагадувала», — розмірковує співбесідниця. Проте в 1944-му, коли в Ярмолинці ввійшла радянська армія, російські солдати зайшли на подвір’я й вивели тільну корову, яку бабуся з двотижневого телятка виплекала. Як вона благала їх! Як бігла вслід, чіпляючись годувальниці за хвіст і ноги. «Уйді, бабка, а то прістрєлім», – відповіли. З тієї відповіді й зрозуміла була національна приналежність. Зарізали орки худібку в лісі. Бабуся лиш голову її додому принесла й ніжки теляти, що витягли з неї живим. Ох, як же вона побивалася!
У травні 1944-го тата забрали на фронт. А в липні мама народила братика. В 1945-му всі поверталися. А тата все не було. Гріло душу й сповнювало надією те, що похоронки ми ж не отримали. Тому продовжували виглядати. Проте за рік померла і надія. Втім, Богу подяка, він прийшов наприкінці 1946-го. У нього було серйозне поранення легень. Усі осколки витягти не змогли, і щовесни тато кашляв кров’ю. Так пам’ятаю: він привіз мені і сестричці голубий і рожевий костюми, а вони на нас малі, бо він маленькими нас запам’ятав. Розповідав, що лиш заплющить очі, а йому діти ввижалися».
Мама жінки трудилася ланковою. Була напрочуд мудрою. Самотужки навчилася писати й читати. Користувалася неабияким авторитетом, тож не раз обирали депутатом сільської ради. А що вже талановита була: і шила, й вишивала. А голос мала! Більш як на десятку весіль свахою була. Тато трудився в колгоспі їздовим. Якось, у 1953 році, на зораному вже на зиму колгоспному полі нависмикував залишених там хвостів цукрових буряків. Тиждень їх шукав-витягував, обіч дороги складав. Затим поскладав на підводу й привіз додому. Мовляв, господарство чимале треба ж годувати. «На вісім років засудив його так званий показовий суд, – як кадри з кінофільму, гортає сторінки прожитого подолянка. – Знайомий по секрету розповів мамі, коли його етапуватимуть. Ненька взяла нас, і ми всі у страшенну заметіль бігли, щоб хоч рукою йому махнути, як у вагон заводитимуть. Наступного дня у нас забрали тільну ялівку, льоху з поросятами… І навіть татів кожух. Мама бачила потім, хто його носив. Маму ж перекинули на свиноферму. Вона ще за кількадесят метрів від дому була, а той уїдливий запах, яким просякала наскрізь, уже було чутно. Але щоб нас прогодувати, мусила. Приносила нам звідти дерті, картопель… А як ми, малі, гарували біля чималого господарства, носили воду від колодязя неблизько, бавили крихітного брата…»
Напрочуд обдарована і талановита, відмінниця й активістка, Людмила мріяла про медичну освіту. Утім, за материнською настановою, по закінченні семирічки вступила до найближчого технікуму – до Зінькова, здобувати економічну освіту. Заклад затим передислокувався до Шепетівки. Здібну студентку любили й поважали і ровесники, й викладачі, й директор. Часто довіряли їй відповідальні місії, як-от дипломи заповнювати… Але у КДБ таки викликали, як мовиться, на килим. Прискіпливо допитувалися, де батько. Вперто продовжувала наполягати, що працює у колгоспі, бо дуже дорожила навчанням. Тоді, підозрює, під свою відповідальність захистився за неї директор навчального закладу.
Тата відпустили, коли помер Сталін. Освоївши, батрачачи на московію, фах будівельника, він надалі трудився на будівельному підприємстві. Людмила ж, працюючи за направленням на Мостирщині, що на Львівщині, зустріла там свою долю. Богдан був старшим на чотири роки. Небавом подружжя переїхало на батьківщину Людмили. Чоловік трудився у колгоспі. Людмила ж економістом: спершу на комбікормовому заводі, потім в райкомі профспілки сільськогосподарських працівників.
Тут збудували будинок. Тут народили й виховали сина. Володимир змалку тішив хорошими успіхами й сповнював гордістю своїми справжніми чоловічими вчинками. Здобувши дві вищі освіти (лісотехнічну й економічну), обіймав хороші посади. Потішив батьків найкращою у світі невісткою і найулюбленішою внучкою.
З початком повномасштабного вторгнення Володя став оббивати військкоматівські пороги. Не брали. Тож подався добровольцем. Навчання. Яворівський полігон. Курси бойового медика… Нуль.. Полон… Виснажливе й важке чекання.
Вже 11 років, як перейшов у кращий із світів чоловік нашої співрозмовниці. Тож нині мешкає сама. Господарства вже не тримає. А були ж часи, коли утримувала биків, корів, свиноматок, індиків, гусей, качок, цісарок. Іще торік розгадувала улюблені сканворди, цьогоріч зір суттєво впав – стреси своє зробили. Таки стреси. Бо вік над цією диво-жінкою все ж не владний.
