Чи й думала-гадала Марія Вєтрова, що буде змушена покинути улюблений дім поблизу моря та разом з малими синами тікати ген від російських загарбників, які окупували її рідний Крим?..
Вона народилася у 1981 році, після школи з червоним дипломом закінчила міський ліцей сфери послуг. З 13 років сама вчилася грати на гітарі, синтезаторі. З гуртами їздила Україною, грала на різних концертах, найчастіше – у церквах… З дитинства полюбляла шити: спочатку лялькам, затим собі. Тож і трудовий шлях розпочала з улюбленого заняття.
Вам також може сподобатися
Згодом Марія вийшла заміж, народила синів. Артем на 12 років старший за братика Дмитрика. Молодший має інвалідність. З чоловіком не склалося, тож попервах їй допомагала бабуся. А мама вже тривалий час живе за кордоном, куди торік забрала й молодшу доньку.
«Перед самим новим, 2014, роком ми саме поміняли житло з пригороду на місто, – почала свою історію жінка. – В середині лютого закінчили ремонт. На той час у Києві вже вирував Майдан. І коли з’явилися у нас у місті «зелені чоловічки», бетеери, я розуміла, що в Криму все погано. Артему заборонила ходити до школи: було страшно відпускати. А Дмитрику було півтора рочки. Вільно висловлювати свою проукраїнську позицію могла лише в протестантській церкві, до якої на той час ходило 15 чоловік. А чимало друзів, знайомих казали, щоб я переходила на бік росіян. Декотрі навіть відкрито погрожували та радили забиратися «до своїх бандерівців».
На фото: Марія з гітарою їздить у лікарні та співає українських пісень, підтримуючи наших Захисників. Фото з домашнього архіву.
Навіть моя мама по телефону гримала на мене, щоб я не сміла покидати Крим, навіть не думала везти дітей до бандерівців. Свою прихильність до росіян вона ніколи не приховувала. Переконувала мене, що з ними нам буде краще жити. Якось я пішла і офіційно відмовилася від російського громадянства, щоб мама не могла мене спинити».
Коли Марія прийняла рішення виїжджати з окупації, спершу дуже боялася. Бо за кермом ніколи не їздила на великі відстані. З собою взяла все, що помістилося в автівку: речі, посуд, музичні інструменти, побутові прилади… А ще те, що можна було б продати і за це жити. На жаль, не взяла альбоми. Тоді була впевнена, що то – на кілька місяців.
«Російський блокпост минули без проблем, проте на українському від мене зажадали дозвільний документ від чоловіка на право вивозу дітей, – пригадує жінка. – Я почала плакати і пояснювати, що багато установ не працює, та й з чоловіком не живу… Пожаліли і пропустили. Їхати до Хмельницького було спонтанним рішенням. У тому місті я колись купувала музичні інструменти, збереглися контакти. Дорогою навіть не зупинялася. Трималася на каві, енергетиках… Артем з пляшечки годував Дмитра, а я, щоб не заснути і мати сили таки доїхати до місця призначення, вголос читала псалом».
У Хмельницькому гуртожитку Марія прожила півтора року, почала спілкуватися українською. Вона хотіла орендувати будинок, бо вирішила відкрити свій бізнес, виготовляти вироби з дерева. Навіть грант виграла і закупила обладнання. Встигла виготовити деякі меблі, рами для картин і фото, двоярусне ліжко… Місяць довелося прожити з дітьми в нежитловому приміщенні сільського магазину, затим сільська рада виділила стару хату.
«Сільське життя – непросте. Тим більше з хворою дитиною. Дмитро ставав некерованим, часто тікав… Він зовсім не розмовляв. Дитиною потрібно було займатися під наглядом фахівців. Я крутилася як могла, проте легше не ставало. А через три роки цілковитого мовчання мама врешті пожаліла нас і придбала для нас квартиру в Кам’янському, на Дніпропетровщині. Поїхали. Проте у місті жоден заклад не хотів брати дитину з інвалідністю. Тож через певний час винайняла квартиру в Дніпрі. Знайшла і спеціальну установу, де взялися за Дмитрика. І він почав показувати гарні результати, розвиватися, говорити, писати, читати».
Зважаючи на такі успіхи онука, мама і тут вирішила допомогти: придбала квартиру для них у Дніпрі. У Кам’янському нині мешкає Артем зі своєю сім’єю.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, сил знову кудись їхати, тікати – вже не було. Трохи заспокоїлася, коли українські Захисники відкинули орків від Києва. Звісно, бувають і обстріли, але це не так страшно, як жити в окупації», – каже Марія Вєтрова.
Щоб хоч якось допомогти та підтримати наших бійців, жінка з гітарою їздить у лікарні та співає українських пісень. Раніше надихала містян своїми піснями на вулицях Хмельницького, Дніпра. Не раз долучалася до волонтерських гуманітарних місій.
«Я вірю, що неодмінно повернуся в рідний український Севастополь, – переконана Марія. – Знаєте, я колись написала пісню, що повернуся до нього. Мабуть, вона таки пророча. Дуже на це сподіваюся. Але є дуже сильне розчарування в людях, які там залишилися. Які зрадили. І через це Севастополь особисто для мене перестав бути містом-Героєм, яким колись його вважала. Нині я люблю, поважаю та пишаюся Дніпром. І, як і всі українці, чекаю на Перемогу України».
