Коли почалося повномасштабне вторгнення, 42-річний уродженець і житель Тячева Василь Ажбот одразу ж зазбирався гнати підступного загарбника, що хибно звався братом, з рідної землі. Адже мав за плечами строкову службу в танкових військах, по закінченні якої отримав звання старшого сержанта. Переконував рідних, котрі благали-вмовляли не йти, що кожен справжній чоловік мусить захищати свою сім’ю. Бо найбільше у світі мріяв, щоб сенс його життя – онучки Міла і Міхаела – жили у вільній незалежній Україні. З воєнних доріг Захисник все ж встиг приїхати у відпустку, під час якої мав неймовірно приємну мить насолоди: був на святі першого дзвінка онучки-першокласниці. У той же день, 1 вересня 2022-го, його терміново викликали до частини. А 18 жовтня рідні отримали сповіщення. У нім йшлося, що військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Оперативного командування «Захід» Сухопутних військ Збройних сил України зник безвісти. Два місяці невтомних пошуків, безрезультатного оббивання порогів усіх причетних чи бодай наближено причетних відомств-структур, на жаль, не обернулися дивом. 17 грудня 2022 року Тячів навколішки провів свого Героя в останній земний путь.
Василь – наймолодший у багатодітній родині. До самостійності, дорослої відповідальності й обов’язку працювати доля прирекла-змусила змалку: хворіла ненька, а як хлопчику одинадцять виповнилося – померла. Тож з 14 років осиротілий хлопчина охоче брався за будь-які підробітки.
Коли після армійської служби красивий, статний, всесторонньо обізнаний, душа будь-якої компанії, він повернувся до рідного міста, доля звела з тією єдиною й неповторною, що люди справедливо зовуть другою половинкою. З коханою Світланою побралися через рік. Ще через рік лелека приніс синочка. Едуард – точна татова копія й гордість. Василь, як мовиться, зі шкіри вилазив, щоб його кровинка ніколи не звідала того, що довелося сьорбнути йому у дитинстві. Свою сім’ю завжди оберігав, прихиляючи їм небо, втілюючи в життя всі їхні мрії-сподівання.
Як же тішився дідусь, коли син з невісткою Сніжаною, котра замінила донечку, ощасливили їх з дружиною принцесами онучками. Міхаелі нині чотири роки, Мілі – 9. Старшенька хоч трішечки пам’ятає дідуся. Проте обидві пишатимуться впродовж життя, гідно несучи пам’ять крізь покоління.
…26 березня 2022 року Василь Ажбот вже гордо й сміливо боронив рідну землю. Починаючи з навчань у Мукачеві, непідробно щирий чоловік швидко сходився зі співслужбовцями, які ставали не просто друзями – братами. Постійно дружині про них розповідав. Адже намагався телефонувати щослушної нагоди. Знав: вона хвилюється. Попри важкезні бої на Херсонщині, базування у лісопосадках, рідним звітував незмінно: «Все добре!» Цю традиційну фразу Світлана почула востаннє 15 жовтня 2022-го. «Він зателефонував о шостій ранку, – змахує пекучу сльозу безутішна вдова. – Сказав, що йдуть у наступ, й запевнив, що все добре. А за два дні вже принесли сповіщення, що наш Василь зник безвісти. Ми оббивали пороги усіх структур і відомств. Телефонували у морги і лікарні. Хапалися за заперечні відповіді як за хитку соломинку і щиро-щиро вірили у диво. За два місяці виснажливого чекання я вирушила сама на пошуки нашого Героя. Серце підказало їхати до Кривого Рогу. У тамтешньому морзі не втішилися моїй ініціативності, не розуміючи, чому припхалася, якщо мене ніхто сюди не відправляв. Утім, всі ж вони люди. Відкрили списки… Дива не сталося. Там я впізнала свого коханого. Хто подібного не пережив, на щастя, не може уявити мій стан у той момент. А ще ж треба було якось дати знати рідним…»
Василь Ажбот, не вагаючись, віддав своє життя, за наше з вами мирне завтра, за те, щоб під переможним небом України щасливо зростали його онучки й жили його найрідніші, хоч і з назавжди вирваним болем втрати серцем. Така страшна ціна у Перемоги.
