Миколі Івановичу Господь дав добрих дітей. І четверо онуків тішать серце люблячого дідуся. Коли сини у перший день повномасштабного вторгнення стали на захист країни, батько теж як міг допомагав. Найперше – підтримував невісток та онуків. І словом, і ділом. Коли просили – з садочка, школи забирав. Навіть нехитрі задачки розв’язували разом. А ще – на частину від скромної пенсії купував крупи, каву, цукор тощо і передавав військовим.
Десь в середині травня Микола Іванович сказав рідним, що збирається на риболовлю. Але не на звичайну, а тривалу.
- Через тиждень будете? – кинула через плече невістка Олена, готуючи вечерю.
- Та ні, доцю. Буду вдома аж у вересні, – загадково усміхаючись у сиві вуса, відповів старий.
- Коли??? – Олена аж забула про цибулю, яку нарізала.
- Буду ловити рибу і робити консерви. Щоб і нашим хлопцям було що їсти, і нам на наступну зиму вистачило.
- Та це нереально! А якщо дощ, а якщо негода? Це ж як ви оце все витримаєте, ще й так довго?
- Не хвилюйтеся за мене. Я вже все приготував. Ночі довгі: все продумав.
Ввечері вже обидві невістки напосіли на тата, щоб той відмовився від своєї, на їхню думку, безглуздої ідеї. Але чоловік стояв на своєму.
У першу ж суботу за ним заїхав давній товариш Степан. За «Нивою» виднівся невеличкий будиночок на колесах. Його Миколі Івановичу позичив кум. Все одно воює, тож стоїть той автодім без необхідності. І у ньому, і в машині було всілякої всячини: від сили-силеної рибальських снастей, одягу, їстівних припасів до ящиків з банками, спеціями, мішечків солі та автоклаву.
- Ну все, мої дорогенькі. Чекаю в гості. Приїздіть до мене на вихідні – і покупаєтеся, і позасмагаєте, і юшкою смачненькою з рибки поласуєте, – підморгнув онукам та невісткам дідусь.
У малих аж очі засяяли від такої чудової перспективи. Лише Олена з Наталкою з тривогою спостерігали за автомобілем, з якого махав їм рукою вперто щасливий Микола Іванович.
Дністер зустрів привітно. На невеликому підвищенні прибережної смуги розмістили автодім, розчистили територію довкруж… А коли через два тижні невістки з дітьми вперше приїхали провідати дідуся – його було не впізнати. Наче той Робінзон Крузо, в самих шортах і солом’яному брилі, з темною засмагою неймовірно радів гостям.
- Саме вчасно. Вже підготував першу партію консервів для наших хлопців. Рибка добре ловилася. Ще й насушив трохи, – поділився успіхами Микола Іванович.
Біля його хижки вже стояв саморобний паркан з вербових гілок. Зробив навіть невелику огорожу.
- Оце хочу попросити, щоб курчат мені прикупили. І яєчко буде, і бульйон коли зваримо. Та й бараболі, круп рибалки чимало залишають. От і не пропадуть, – подивився на Оленку старий.
Жінки вже зрозуміли, що свекор налаштований серйозно. Справи у нього йшли непогано. Тож вирішили допомогти у його проханнях. Отак вже до середини літа на березі повноводої ріки з’явився такий собі обжитий курінь. І багато відпочивальників та рибалок вже звикли до місцевого річкового аборигена. Навіть в розмовах часто згадували: «А ви були за тим дядьком, що на березі живе, чи в інший бік повертали?»
Найкращим літо стало і для онуків Миколи Івановича. Стільки вражень після днів і ночей, проведених з дідусем біля води, у них ще не було ніколи. Старий вчив їх виживати на природі, ловити рибу, готувати її, керувати човном, розпалювати багаття та ще відкривав їм чимало життєвих мудрих таємниць.
Чимало смачних консервів з риби та тараньки, які чоловік приготував для бійців, відправили на фронт. Ще й на зиму для родини заготував. Хтозна, чи наступного сезону буде мати здоров’я на таку пригоду…





















