Андрій Іванисько мав «золоті руки» та мріяв про пошуки раритетів. Проте у січні 2023 року добровільно став на захист рідної землі.
Народився він у Києві. Мама, Олена Ананіївна, працювала на заводі «Арсенал», сина виховувала сама. «Мої батьки мешкали на Житомирщині. А коли почали часто хворіти, щовихідних поспішала до них. Тож і Андрія залишила жити з бабусею і дідусем. На жаль, вони відійшли у вічність, коли син ще був школярем. У 2009-му, після закінчення 11-го класу в рідному селі Курне, влітку він вже працював у геологорозвідувальній експедиції Кіровського виробничо-геологічного об’єднання міста Коростишів. Взяли його геофізичним робітником 3-го розряду. Мої брати були геологами, тож з дитинства Андрій захоплювався їхніми розповідями про цікавий і дивовижний світ пошуків. У вересні того ж року практичні навички почав удосконалювати в теорії – вступив до коледжа геологорозвідувальних технологій Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 2013-му здобув спеціальність «Пошук та розвідка геологічними методами». Здобув кваліфікацію техніка-геолога», – розповіла мама.
«Андрій добре вчився, особливо сильним був у математиці. Він завжди усміхався, з усіма дружив. Постійно всім допомагав. Не було в селі людини, якій би він чимось не допоміг. Щирий, душа компанії. Добре готував. У дитинстві навіть торти вмів пекти. Допомагав мені доглядати за моєю лежачою мамою. Коли мені треба було кудись відійти, спокійно могла залишити її на сина. Він завжди був добрим», – поринула у спогади Олена Ананіївна.
Роботу за фахом Андрій знайти не зміг, тому спочатку влаштувався в супермаркет, затим почав працювати на будівництвах. Зводив споруди та робив ремонти як в Україні, так і за кордоном – у Франції та Латвії.
«Коли ще жив у селі, мій тато, його дідусь, навчив Андрія столярувати. А як вчився у столиці, мій брат часто брав його на підробітки робити ремонти. Так і навчився всьому», – додає Олена Іванисько.
За словами матері, можливо, син залишився б у Франції, проте останнім літаком зумів повернутися в Україну, коли світом потужно ширився коронавірус. Але без роботи на сидів – умілі працьовиті руки завжди користувалися попитом і в нас.
«Коли почалася повномасштабна війна, Андрій допомагав розбирати завали після обстрілів Києва та області. Волонтерив. А в січні 2023 року разом з колегами-товаришами добровільно пішов до ТЦК. Тривалий час навіть не казав мені, щоб не хвилювалася», – зізналася жінка.
Навчання Андрій Іванисько проходив в Житомирі та в Німеччині. Отримав спеціальність стрільця-снайпера. І позивний собі взяв «Ваншот», що в перекладі з англійської означає «один постріл». Воював Захисник на Миколаївському та Запорізькому напрямках у складі 82 окремої десантно-штурмової бригади.
Один раз вдалося побувати вдома у відпустці. Допомагав мамі, зустрівся з товаришем з дитинства, який також воював і прийшов додому на короткий час. Також Андрій на кілька днів поїхав до Києва, щоб побути зі своєю дівчиною. Хотів їй освідчитися, але не встиг – вона потрапила в лікарню…
Востаннє мати чула голос сина 30 серпня 2023 року. Тоді він попередив, що йде на завдання і може не бути на зв’язку кілька днів. Таке вже траплялося раніше, і жінка терпляче чекала, коли нарешті зі слухавки пролунає: «Привіт. Зі мною все добре»…
«Але мені так і не судилося знову почути рідний голос. Шостого вересня вже дуже розбирала тривога. Цього ж дня принесли сповіщення. Написали: «Зник безвісти», – знову переживає ті гіркі миті свого життя мати.
Вона шукала його скрізь, де тільки могла. У спільній біді згуртувалися матері, дружини, сестри та інші родичі у групі в інтернеті. Хто що чув, що дізнався – ділилися різною інформацією.
«В однієї жінки син воював з моїм. То розповідала, що знав Андрія як дуже досвідченого бійця, який добре орієнтувався на місцевості, знав багато про ґрунти, каміння… Не раз виводив побратимів з-під вогню», – ділиться спогадами Олена Іванисько.
2 вересня 2024 року до жінки прийшли з ТЦК зі сповіщенням про загибель сина. Через три дні вона вже була на упізнанні в Запорізькому морзі. І не впізнала. Двічі експертиза ДНК вперто показувала співпадіння. Але мати все одно не вірить. І одяг не той, і чомусь сказали, що тіло з Новопрокопівки… Хоча офіційно загинув біля Вербового Пологівського району…
«Написали, що загинув, виконуючи бойове завдання. В їхній бліндаж потрапив снаряд… Досі не знаю, чи поховала справді сина. Не вірю, що це він», – каже жінка.
Могила Захисника – в селі Курне на Житомирщині. Попрощалися з ним 24 лютого 2025 року. Посмертно Андрій Іванисько нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На фасаді школи, в якій він навчався, встановили меморіальну дошку на його честь. Андрію відтепер назавжди 31 рік.
Нині Олену Ананіївну підтримують племінниці Ольга з родиною та Олена. Оля допомагає справлятися з депресією, відвідувати лікарню, доглядати за тваринами. З жінкою живуть киця Ася –улюблениця сина – та собачка Джесіка. Відколи його не стало, до оселі Захисника прибилися ще дев’ятеро котів та дві собаки. За усіма потрібен догляд. Тим більше, що вже чотири місяця Олена Іванисько прикута до ліжка після того, як поламала ногу.
«Якийсь час до мене телефонувала дівчина Андрія. Підтримувала, ділилася спогадами. Вона теж воювала, була медиком. На жаль, загинула. Як і її батько-військовий. Мати ж померла від отриманих ран у Маріуполі…» – ділиться ще одним болем жінка.
Не забуває її й побратим Андрія Ростик з молодшим братом Стасом. Саме його Захисник попросив приглянути за мамою, якщо з ним щось станеться…
