Боже, як же хочеться читати листи до Святого Миколая від дітвори, що зростала в мирній Україні, до 2014-го або, бодай, хоча б до 2022-го. Де про конструктори і лего, про прикраси й помади, про телефони і планшети, і так, про зброю й літаки. Але тоді ще просто іграшкові.
Боже, як же боляче читати листи до Святого Миколая від маленьких українців, яким судилось звідати найбільшої біди, нині. Та вони почасти й не пишуть, бо мріють вже про нереальне: побачити маму і тата, що їх відібрала війна; вернутися в рідну хату, а дому давно нема; мати знову ніжки або ручки замість незручних і незграбних протезів; щоби перестали врешті щоночі з’являтися страшезні спогади з перебування у полоні; щоб знову зібратися дружною юрбою у рідній, ще не знищеній школі; щоб за дитячі заощадження купувати іграшки, а не дрони; щоб у вільний час грати у футбол, а не плести сітки чи заливати окопні свічки; щоб просто мати звичайні дитячі будні, щоб не вдерся в дитинство орк… А скільки українських дітей, таких, що ледь встигнули крикнути світу уперше, й таких, що вже мали б отримати паспорт, вже не напишуть Святому листа, бо… зустрілись з ним там, на небі.
Боже, таких прикладів сотні тисяч. На жаль. Клятий диявол в орківській подобі підступно, зухвало й ницо вбиває, калічить, нищить… дітей, чим виказує своє тотальне боягузтво. Вже й Миколаю на небі лячно від російських нелюдських діянь.
У ніч на 25 травня 2025 року внаслідок комбінованої атаки росії на Житомирщині загинули троє дітей з родини Мартинюків – восьмирічний Станіслав, 12-річна Тамара та 17-річний Роман. Найстарший Роман цього року мав закінчувати школу та готувався до випускного вечора. Молодші – Станіслав та Тамара – навчалися у шостому та третьому класі.
Богданчику було вісім, коли 22 жовтня 2022 року у рідному Бахмуті, найкращому, як він називає, місті, ворожий снаряд вбив маму і тата. Інтерв’ю з хлопчиком опубліковане на сайті державного порталу розшуку дітей «ДІТИ ВІЙНИ» у розділі «Історії дітей». Мама хлопчика тоді була на сьомому місяці вагітності. Богдан на той час був у сусідки, і коли всі заснули, вночі взяв велосипед і поїхав на місце тієї страшної події, щоб побачити своїх батьків. «Мене туди ніби серце не пускало, як мама стримувала, – ділиться, – я їх побачив і упав». Маленьке серце відмовлялося вірити у те, що мами й тата більше немає. Тіла його батьків кілька днів так і залишалися лежати просто на вулиці, через постійні обстріли поховати їх одразу не було змоги. «Я хочу тільки одного, – зізналася дитина, – щоб мама знову була жива».
«Я з татом розмовляю через вікно. Він же мене чує?» – щиро запитує у психологів команди того ж державного порталу Марго з Маріуполя. Така маленька, вона так старається бути по-дорослому сильною. Дівчинка одномоментно втратила батька, брата, двох бабусь, дядька, хрещених. З 12 людей, які були в приватному будинку, в який прилетів снаряд, врятувалося троє: вона, мама і дівчина брата. «Я була в шоці, але не плакала», – розповіла. Ви уявіть ступінь болю, що навіть сльози заблокував. Маргарита пройшла реабілітацію, знає, що її заспокоює, спілкується з психологами як доросла і мріє бути детективом. Вона згадує парк «Веселка» у Маріуполі, де завжди було весело. Згадує, як бабуся вчила її читати. І хоча ні рідне місто, ні рідні люди не можуть загорнути Марго в обійми, вона бажає іншим українським дітям бути щасливими і продовжувати жити.
Андрійко, про якого розповідають на тій же платформі, в перші дні повномасштабного вторгнення разом з батьками виїхав з Броварів у Чернігівську область. Дорогою трапилася колона танків російських військових. І один з БТРів розчавив автомобіль, у якому перебувала вся родина. Почувши, що хлопчик залишився живим, окупанти витягли його з авто та залишили на узбіччі дороги. І вистрелили на його очах у бензобак автомобіля. Андрійко впевнений, що мама в авто була жива, бо не бачив на її обличчі і тілі поранень. На жаль, хлопчик й досі не може усвідомити те, що його батьки загинули. Зараз Андрійко живе у Броварах зі своєю старшою сестрою, яка взяла над братом опіку.
Владислав з Мелітополя був у полоні цілих 90 днів: з квітня по липень 2022 року. Тоді 16-річного хлопця затримали під час евакуації цивільних мешканців так званим «гуманітарним коридором» із Мелітополя до Запоріжжя. росіяни посадили його в одиночну камеру та змушували прибирати залиту кров’ю кімнату тортур. За увесь час затримання до Влада підселили тільки одного співкамерника – 24-річного молодика. Коли через кілька днів той через тортури вирішив накласти на себе руки й порізав вени, Владові довелося внутрішньо миритися з побаченим самогубством, а зовні заспокоювати українця, ніби допомагаючи йому «піти». За словами Влада, коли з моменту затримання минув перший місяць, надія вийти живим із СІЗО у нього завмерла.
А як же багато дітей через підступного сусіда вже не мають ні тата, ні мами, ні рідних, ні дому і навколішки благають перед образом Миколая, щоби хтось взяв їх у свою родину, бо людина завжди потребує любові.
В Україні станом на кінець березня 2025 року було офіційно зареєстровано 61 276 дітей-сиріт та дітей без батьківського піклування. І кожен з нас може стати помічником Святого Миколая для сиріт. Найвідрадніше, звісно, було б, щоб знайшлися їм мама й тато, які любитимуть, піклуватимуться. Але ніколи не будуть зайвими дарунки від Миколая, добре слово, обійми, усмішка.
«Не обов’язково дарувати щось матеріальне. Наші любов, турбота і милосердя також чимало важать. Тож даруймо людям своє тепло і любов, не очікуючи нічого взамін – як у День Святого Миколая, так і в будь-який інший. І нехай Миколай Чудотворець захищає нас від усілякого зла та надихає до добрих діл», – кажуть у ПЦУ.
Дарувати в цей день подарунки є популярним серед багатьох українців. Дехто дотримується також давньої традиції піклуватись у цей день про ближніх: організовує доброчинні заходи у церквах чи громадах, долучається до благодійних проєктів, відвідує дитячі будинки, приносить подарунки нужденним тощо.
