Постійно спілкуючись з побратимами, з якими пройшов АТО, тоді 44-річний Петро Цимбалюк з львівських Дублян заздалегідь готувався захищати Україну, розуміючи, що повномасштабне вторгнення неминуче. Пастував свої берці, перевіряв амуніцію. Хоча його часті відрядження роками не були дивиною, адже справжній професіонал у сфері складання кошторисів вів не один потужний об’єкт у багатьох вкраїнських регіонах, поїздки почастішали. «У вівторок 22 лютого 2022 року чоловік попросив, щоб я його постригла під нуль, – пазлує нині його наміри дружина Галина. – Коли я відмовила, мовляв, зима і недоречно, зробив це сам. А згодом, розгорнувши його військовий квиток, зрозуміла: повістка прийшла в той вівторок».
Затятий правдолюб
Вам також може сподобатися
Петро народився 31 грудня. Але записали його, як тоді було модно, 1 січням 1978 року. «Тож завжди у нашій домівці у колі рідних і друзів, – гортає ще такі щасливі миті кохана, – святкування Нового року ми розпочинали і закінчували його днем народження. А взагалі січень у нас був щедрий на свята, бо всі троє дітей січневі, а поміж ними ще й чимало релігійних значущих дат».
Маму, медсестру, й батька, викладача Львівського аграрного університету, почасти викликали до школи саме через поведінку наймолодшого сина. Ні, він не був хуліганом. Просто завжди відстоював справедливість і заступався за слабших. А ще він змалку знав, чого хоче, і напористо, долаючи будь-які перешкоди, йшов до мети. Захоплювався риболовлею й обожнював воду. Одного разу ледь не втопився в місцевій водоймі.
Закінчивши факультет цивільного будівництва Львівського аграрного вишу, юнак потрапив на строкову службу до військ СБУ. Утім здійснити мрію у ті нелегкі 1990-ті простому хлопцю не вдалося. Тож, попрацювавши звичайним виконробом на заводі телеграфної апаратури й здобувши ще одну вищу економічну освіту, освоїв спеціальну програму, придбав ліцензію й став фізичною особою-підприємцем з надання послуг технічного нагляду. Професійність й майстровитість на цій стезі з кожним днем оберталася все потужнішими замовленнями. Після будівництва Арени-Львів й реконструкції VIP-терміналу у Донецьку за державною програмою спеціаліст поїхав на будівництво аеропорту в Туркменістан. «Якраз на час його від’їзду, – пригадує дружина, – припав Майдан. Тож прискіпливо допитувався про перебіг подій. А з початком АТО категорично вирішив повернутися. Я просила не розривати контракт, аргументувала, що на ноги потрібно ставити сина й двох доньок. Проте марно. Таки повернувшись, він став оббивати військкоматівські пороги. Проте слідом за ним свекор ніс свідоцтва про народження трьох дітей. Трішки поображавшись, він всіх перехитрив. «Тепер їдьте, куди хочете, надавайте будь-які документи, я підписав контракт із ЗСУ», – констатував. Служив у Сіверськодонецьку. Проте й у частині не зміг закрити очі на факти, яких, на його переконливу думку, не мало б бути в армії. Тож через оте надмірно загострене почуття справедливості з ним розірвали контракт за два місяці до завершення. З курйозним приписом у характеристиці, що не має права служити в ЗСУ. Він потім часто з цього приводу жартував з побратимами, мовляв, поїхав б з ними на навчання, та не має права».
Тільки б жити
«Нарешті поживем, – обіймав дружину, – я вестиму проєкт в Одесі, тож і на море надовше з’їздимо. Бо ж за роботами фактично й не мали часу на відпочинки. Вряди-годи міг зателефонувати, що якщо вдасться завершити ту чи іншу важливу документацію, то рвонуть на кілька днів на Херсонське море. Тоді поспіхом збирала дітей й мчала на вокзал. Син Богдан, завершивши виш, уже працював у Стрию, Вікторія вступила на перший курс Харківської академії імені Ярослава Мудрого. Одинадцятирічна Марійка навчалася у школі. Трудилися біля власноруч посадженого саду з майже пів тисячі дерев на батьківській дачі. Петро займався пасічникарством. Окрім підприємницької діяльності, вже два роки працював в управлінні капітального будівництва Львівської облдержадміністрації на посаді провідного інспектора відділу технагляду і проєктних робіт. А ще мали будувати на ділянці, яку отримав як учасник АТО, роками омріяний будинок. Вже навіть був готовий проєкт.
«Сину, війна»
Того фатального світанку набрав Богдана: «Сину, війна». «Я знаю, – відповів. – Ми з п’ятої ранку працюємо». «А мене чому не набрав?» «Тату, військкомати ще закриті», – знаючи його натуру, відповів. Одягнув свій піксель. «Ти куди?» – запитала дружина. «За цигарками»…
«Мамо, тато так спішив на війну, що вперше в житті мене не поцілував», – зауважила Марійка. Адже за незмінною сімейною традицією, виходячи з домівки, цілував усіх домочадців і навіть кішку.
Того ж дня уже був на полігоні. Небавом на Луганщині. При найменшій нагоді телефонував, щоб дізнатися, чи дісталася додому Віка. Адже Харків одразу почали бомбити. Вибратися фактично не було змоги. Двоє дівчаток з їхнього гуртожитку загинули в автобусі, що тоді розстріляли. Три доби сиділи в гуртожитку без світла й води, сподіваючись на швидке завершення цього незбагненного безглуздя. На потяг було сісти нереально. Заледве знайшли провідника потягу «Львів – Бахмут», який взяв доньку із одногрупницею з Волині дорогою до Бахмута, щоби потім повернутися у Львів. Оселедцями сиділи в полі дві доби, допоки евакуаційний транспорт підвозив до вагонів людей, що погнала з домівок війна. Приїхала за тиждень. Без одягу і ноутбука. Лише з валізою книг.
«Знаєш, це далеко не АТО, – приховуючи від коханої всю правду, у дечому міг зізнатися. – Якщо тоді було три обстріли за тиждень, то зараз ця кількість можлива впродовж години. Коли ти сидиш в окопі, а зверху сунуть бетеери, то ще невідомо від чого загинеш – від ворожої техніки чи не витримають нерви в побратима».
«У квітні на тиждень вони потрапили в оточення, – розповідає Галина Володимирівна. – Про це знав лиш Богдан. Мені зізналися, аж коли вийшли. Він набрав мене об одинадцятій ранку. З іншого номера: його телефон розбився. Дуже переймався, що десь дорогою згубився п’ятий хлопчина. Попросив, щоб сходила в частину за довідкою для податкової. А о п’ятій вечора він уже заступив на позиції. Коли прийшла в частину, там здивовано запитали, коли востаннє я спілкувалася з чоловіком. Бо у їхніх внутрішніх документах ці хлопці вже вважалися зниклими безвісти».
«Це мій спокій і захист»
«19 травня у свекра був день народження, – гортає спогади, в яких ще всі живі, назавжди дружина. – Вирішили сходити до нього у неділю, 22 травня. За святковим столом підіймали келихи не так за батька, як за те, аби повернувся Петро. Під вечір повернулися додому. І я згадала, що маю заготовки для гердану, що придбала ще в грудні. Я дуже люблю працювати з бісером, в’язати, вишивати. Коли сідала за роботу, чоловік, захоплюючись, все наставляв дітей: «Не заважайте, мама плете». «Не плету, а вишиваю», – обурювалася постійно. Того дня дістала, думаю, свято – то хоч бісер посортую. І так мені було спокійно, що вперше за повномасштабну війну, впродовж якої я схуднула на 15 кілограмів, навіть відклала телефон, бо ж не випускала його й на хвильку. А наступні два дні я настільки занурилася в роботу, що навіть кави не пила. І так мені було затишно. У вівторок у двері постукали. Коли побачила Петрового брата, теж військового, з дружиною, мовила: «Хоч би тільки поранений». На що Віктор заперечливо захитав головою. Світ рухнув».
«Богдане, сину, то не він, – кричала в слухавку, хапаючись бодай за щось, – у сповіщенні написано Комишуваха Запорізької області, а він ж у Луганській». «Я все з’ясую», – збирав всі сили, щоб здаватися спокійним. А самого керівник уже віз додому. Просто такий населений пункт є в кількох областях. Помилка у сповіщенні дала хибне право на надію. «Їх розбомбили 22 травня о другій дня, – силкується триматися кохана, – а помер він за дві години. Хлопці, які виносили, кажуть, не говорив, тільки стогнав».
За два роки жінка, що волею підступної війни змушена стати сильною, втілила спільну мрію – завершила омріяний будинок. Зараз тут проживають з Марійкою. Богдан з дружиною живуть і трудяться у столиці. Вікторія працює у реабілітаційному центрі й продовжує вчитися на магістратурі.
До завершення гердану вдова взялася через рік. «Зараз він – моя сила, мій затишок, спокій і оберіг». Вона ще досі щоднини ходить на могилу. Раніше, зізнається, приречено сердилася і на себе, і на нього. Зараз – просто вдячна за все, що було в такому щасливому й несправедливо короткому їхньому житті.
