Отой телевізійний сюжет, де так щиро малюк озвучував найзаповітнішу мрію – мати маму і тата, ніяк не йшов з голови і краяв серце. А коли на їхній вулиці відкрився дитячий будинок сімейного типу, запитала чоловіка, чому б самим не прихистити знедолених діток. Адже трійко своїх вже полетіли з батьківського гнізда. На стадії завершення великий двоповерховий будинок, в який вклали стільки сил і часу. За плечима великий багаж педагогічного досвіду: обидвоє ж бо вчителі. Це був 2000 рік. 45-річна Зіна Мазур із Зінькова, що на Віньковеччині, якраз вийшла на пенсію за вислугою літ. Чоловік підтримав. Оббивали провладні пороги і впиралися в непробивне: двох будинків сімейного типу на місцевому й навіть обласному рівні не витягнути. Тож по завершенні навчального року поїхали до Вовковинецького будинку-інтернату, щоб хоч літо кільком дітям скрасити домашньо-сімейним теплом.
Судилось дітям у цю родину
Вам також може сподобатися
«Хочеш додому?» – запитали розпашілого усміхненого Вову, який вбіг до кабінету директора. «Хочу!» – відповів не роздумуючи. Взяли його й дівчинку Віку. Вова – круглий сирота, а у Віки є мама, обоє закінчили перший клас. «І Вовчик, й Вікуся одразу стали нас мамою й татом називати, – розповідає Зіна Михайлівна. – П’ять літніх канікул поспіль ми забирали їх і ще одну їхню однокласницю Оленку, яка попросилася: «Візьміть і мене». Ну як відмовиш? Ми настільки звикли до них, а вони до нас, що кожне повернення їх після літа до інтернату закінчувалося неабиякими сльозами й переживаннями. Впродовж навчальних місяців ми до них їздили, телефонували, переписувалися. У 2005-му, дивлячись на наші безрезультатні потуги щодо відкриття омріяного закладу, хтось порадив взяти цих дітей під опіку. Так нарешті ми забрали їх додому назовсім. А за рік тодішній президент Віктор Ющенко дозволив забезпечення будинків сімейного типу з державного бюджету».
Тож 17 лютого 2006 року Мазури вже мали на руках заповітні документи. Однак для такого закладу потрібно від п’яти дітей. Знову поїхали до Вовковинець. Цього разу забрали вже родину – двох братиків і сестричку: Зоряну, Рустама і Радислава. У цих дітей мама була жива. Прийомні батьки завезли до неї дітей, щоб побачились, щоб спілкувалися. Добре, що встигли, бо невдовзі вона померла.
Благодійник й меценат із Франції, який суттєво допомагав родині, попросив забрати до себе ще двох братиків із Чернігівського інтернату: дев’ятикласника Сашка і другокласника Олега (він, до слова, нині живе у Франції). А там не встояли перед «візьміть і мене» Сашкового однокласника Микити. А коли односельчанка написала відмову від доньки, до дружної родини потрапила іще одна Оленка.
До слова, рідні діти Мазурів не лише не перечили такій, так би мовити, забаганці батьків, а й суттєво допомагали новоспеченим братикам й сестричкам. До прикладу, молодший Віталій, знаний на теренах Хмельниччини забудовник, не лише часто возив батьків до інтернату, а й одразу придбав дитячі ліжечка, інші необхідні меблі; доклав потрібну суму, аби купили буса (дітей ж бо раз по раз потрібно було на усілякі заходи возити), а згодом подарував усім сестричкам по квартирі в обласному центрі… Батьки ж придбали житло у селі Рустаму. Жили дружно, щасливо і весело… Кожен мав свої захоплення і втілював перспективні плани, здобуваючи освіту, стаючи кожен на свою професійну стезю, створюючи власну сім’ю. У всьому відчувалася безумовна підтримка батьків.
А ще ці чуйні й непідробно добрі люди похрестили дівчинку, теж сироту. Вона приїздила до своїх трьох братів, які виховувалися в сусідньому будинку сімейного типу. До Мазурів приходила у гості до дітей, яких знала по Вовковинецькому інтернату. Якось, розповідаючи свою історію, зізналася, що не хрещена. Подружжя вирішило, що так негоже, й стало для Тані хрещеними батьками.
Зухвалість чорної хустини
Не пояснюючи причини, доля чомусь вирішила випробувати на міцність золоте серце невтомної берегині. Дивуючись, що не зламала, – вперто гартувала далі.
Рідну доньку подружжя у зовсім молодому віці забрала на той світ невиліковна хвороба. Молодшого сина – нещасний випадок. Чоловіка –інсульт. Двох прийомних синів і зятя – клятий орок. Бо вони захищали від нього Україну. Мазурам вдалося прищепити любов до України усім тринадцятьом своїм дітям. Десятеро з яких прийомні. Проте усі рідні, запевняє щиро багатодітна мама, просто одні ще й по крові, інші – серцем й душею.
«Микита Мусієнко після важких поранень помер у шпиталі. У грудні 2023-го. Йому було лиш 28, – жінка мужньо тамує сльозу. – Мене тоді навіть не поінформували. Так вийшло. Бо за документами цей хлопчик свого часу був під опікою. Похоронили його у Солобковецькій громаді, де проживав. Залишилося в нього двоє дітей. Щоправда, від двох шлюбів. А Радічок наш, Радислав Гречанюк, якраз перед повномасштабною війною підписав контракт із ЗСУ. Він змалку мріяв про службу в поліції. І от вирішив після армійських лав одразу в поліцейські. Мовляв, таким шляхом отримати омріяні погони легше…»
«Мамо, – набрав найріднішу того фатального світанку. – Почалася велика війна. Ми їдемо боронити Миколаїв». «Що ти таке кажеш, синку?» – так хотілось вірити, що жартує, але, увімкнувши новини, зрозуміла незворотне. «У тих боях за Миколаїв Радік отримав важке поранення, після якого тривало лікувався у шпиталі. А ще – за порятунок побратимів був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Щоправда, якось так склалися обставини, що ту нагороду вручали мені вже після смерті сина».
Перспективного солдата десантно-штурмової бригади відправили на навчання: спочатку до Німеччини, затим – до Великобританії. «Та вистачило йому ще тієї війни, – пекуча сльоза скочується виснаженим від болю втрат обличчям неньки. – 22 лютого 2024 року він загинув на Лиманському напрямку. Орден «За мужність» II ступеню сину присвоїли посмертно».
Зять Зінаїди Михайлівни, чоловік доньки Олени, 29-річний командир взводу Віктор Марценюк, загинув 13 травня 2024 року на Харківському напрямку. Старший брат похресниці Тані теж поліг на фронті.
Оця щира дитяча любов, що так рясно живила материнське й батьківське серця, оця справжня жертовна турбота, що забирала чи не всенький час у добі, вселяли впевненість, що вони усе зробили правильно. І на моє запитання, чи не шкодує, що виховали й всім серцем полюбили стількох дітей, адже втрати принесли прірву болю, кілька разів осиротіла ненька безсумнівно запевняє: «Жодної секунди не пошкодувала. Я маю кого любити. І це – найдорожчий у світі скарб. На превеликий жаль, доля і війна розпорядилися так, що когось з найрідніших залишається обіймати лиш молитвою між світами. А на приїзд тих, хто, Богу подяка, сповнює моє серце гордістю і радістю, я завжди чекаю з нетерпінням». Жінка нині проживає із старшим сином та його сім’єю. Має поки що тринадцятьох онуків. Символічно, що саме стільки вивела в люди дітей. І знаєте, вона не зневірилася в Богові. Не запитувала риторично, де Він був, коли все нова втрата безжально шматувала серце. Не вторила приречено, чому саме вона. «Всевишній завжди допомагав, – аналізує. – Відповідав на добро добром. До прикладу, лиш тільки ми взяли діток, невістка моя, Віталієва дружина, сповістила, що вона вагітна. 20-річна Марія, онучка, Віталієва копія – моя гордість. Нині вона в Києві, професійно займається танцями, лауреатка багатьох конкурсів, має своїх учнів. Лиш гляну на неї – й шкодую, що тато має змогу тільки з неба любуватися».
Нині боронить нашу землю син справжньої патріотки – Володя Лубінець, що потрапив в родину найпершим. Нещодавно повернувся з полігону, адже дали відстрочку у зв’язку із загибеллю брата, Рустам Гречанюк. Донині вважається зниклим безвісти чоловік племінниці Володимир Мазур. «Мрію, – ділиться заповітним справжня берегиня, – аби якомога швидше Перемога. Щоб ми зібралися у нашім домі всі-превсі і ще… згадали тих, кого нема».
