– Збираємося. Післязавтра їдемо до Перемишля. Он вже Тамарка з заводу втулки і вальниці понаносила. Треба збути, – безапеляційно заявила її старша сестра Оксана своїй сімнадцятирічній дочці Іринці.
Вже майже рік Тамара отримувала зарплату продукцією. А щоб мати за що жити, то залізо потрібно було спродати. І не за копійки, які давали в рідному місті. Непогано платили поляки і німці. Тож чимало українців пристосувалися возити товар до сусідньої країни.
Вам також може сподобатися
Оксана теж мала свій інтерес: торгувала за кордоном постільною білизною, годинниками, порцеляновими статуетками, брала на перепродаж насоси «Малятко» й інші затребувані за кордоном товари.
– Сьогодні, як будеш їхати з училища, заїдь на вокзал по квитки. Поїзд по непарних ніби? – дала завдання та одразу ж уточнила у дочки.
Ірина приречено кивнула головою. Дівчина вже прокручувала в голові, яку причину вигадати, щоб знову відпрошуватися з навчання. Адже подорож триватиме не менше чотирьох днів… Останні два роки до Польщі занадилися їхати як мінімум раз на місяць.
– Хто крайній? – звернулася Ірина до невеличкого натовпу людей біля залізничної каси у закутку вокзалу. Виявилося, вона вже двадцять друга.
Квитків не було. Проте ніхто не поспішав розходитися. Навпаки – на клаптику паперу організували запис прізвищ, щоб ніхто не вліз без черги. Простоявши зо дві години, дівчина ледь могла терпіти голод. Тож попросилася з’їздити додому перекусити. А після того ще з пів вечора сварилася з тими, що підійшли за її відсутності, доводячи своє право на чергу.
Два квитки Ірині вдалося придбати аж вранці наступного дня, всю ніч просидівши на вокзальній лаві біля каси. І це ще пощастило! Минулого разу вони закінчилися якраз за дві людини до її черги…
Нарешті – ніч відправлення. Іван привіз дружину та дочку майже до перону. Напаковані здебільшого залізяччям сумки носили по двох. Потяг прибув вчасно. Голосно сповістивши про себе та наповнивши все довкола густим білим димом, електровоз зі скреготом зупинився.
– Наш перший вагон у голові потяга, – кричала Оксана, схопивши найбільшу сумку. Чоловік ледь встиг взятися за другу ручку.
Одна за одною, три сумки вже стояли в тамбурі. Оксана вже навіть встигла помахати рукою Іванові, аж тут помітила, що поруч немає Ірини. Дівчина двома руками намагалася волокти останній баул і перекричати гул потяга: «Мене забули!»
За якусь мить до відправлення батько встиг підсадити доньку та закинути всередину останню сумку. Потяг рушив. У тамбурі з перекошеним від болю обличчям стояв провідник і розлючено переводив погляд з мами на доньку. «Ви що там везете, що пальці мені ледь не розтрощили?» – підібгавши одну ногу, на яку Іван ненароком закинув сумку, волав він…
Всю дорогу він скоса дивився на родиноньку, не знаючи, чого він них ще чекати. Проте попереду у нього було чимало пригод. Спочатку наші митники знайшли у скручених матрацах пляшки зі спиртом, які встиг туди поховати якийсь спритний ділок. Потім вислуховував нотації від голови потяга за п’яного пасажира. Літня жіночка закрилася у туалеті, бо звечора вирішила доїсти всі помідори, щоб не зіпсувалися. А прикордонники не пропускали потяг, допоки не перевірять усіх пасажирів… Врешті, коли надворі біля перону спалили увесь вилучений алкоголь та знайдений спирт, коли перевірили документи всіх подорожуючих, а навчені собаки не знайшли контрабанду, потяг поволі набирав хід у бік іноземної держави. Але вже по прибутті на польський кордон наш провідник отримав «на горіхи» вже від тамтешніх службовців, поспішивши переодягтися у цивільне…
…Торги на місцевому базарі йшли непогано. В перший день якісь німці сторгували гарну ціну за залізо. Оксана з Іриною аж видихнули: вже на руки буде легше. Ночували зазвичай на залізничному вокзалі, де спати не дозволяли поліцейські. Час від часу вони заходили в зал та свистками будили все дрімаюче панство.
Звичайно, можна було винайняти кімнату в поляків. Проте після останнього такого досвіду, коли п’яні господарі всю ніч гармидили на кухні, а коли закінчувалися напої, шукали пляшки в речах наймитів – не хотілося.
Щоб зекономити, їли виключно те, що брали з дому: хліб із салом, аджику, яблука та печиво. За один похід у туалет потрібно було віддати стільки ж, як і за непогану помаду. Тож більшість заробітчан старалися навідуватися туди якнайрідше. Крім, власне, самих потреб, у тісних кабінках засідали довгенько: і переодягалися там, і милися, і гроші рахували… Наважувалися «облагороджувати» місцеві кущі хіба що якісь вже зовсім безстрашні, бо штраф за таке діяння був чималенький.
…Врешті після кількох безсонних ночей, вимотані до краю мати з донькою серед ночі прибули на рідний вокзал. Переплачувати баригам-таксистам навіть і думки не було. Тож Оксана знайшла дві копійки і пішла до вуличного телефона. «Ало! Іване!» – на іншому кінці щось буркнуло, і жінка почула гудки. Після третьої спроби слухавку вже ніхто не брав: Іван спросоння подумав, що якісь жартівники вирішили зіпсувати йому сон, та висмикнув дріт з розетки… А вже вранці, провівши чергову безсонну ніч, Оксана з Іриною першим тролейбусом дісталися до дому. І тоді чоловік слухав не лише про заморські пригоди…
