Коли надворі трохи вщух вітер, Іван Пилипович та Степан Микитович, щоб трохи розім’яти старечі кісточки, поквапом почимчикували до криниці. Саме це місце, біля обкладеного дерев’яними дошками отвору колодязя, стало одним із найулюбленіших. І вони знову зустрілися та розговорилися.
- Здоровенькі були, куме! Зі святом! – гукнув до приятеля Іван Пилипович.
- З Великоднем! Божої благодаті родині, – відповів Степан Микитович.
- Як свято минуло? Всі навідали?
- Так, була навіть донька з онукою. З Німеччини приїхали погостювати. А ми ж їх майже рік не бачили. Тож не могли натішитися, що таки наважилися попри війну вирушити в Україну.
- Справді, потішили вас, старих. А що, по телефону не спілкувалися?
- Та що воно по тому віконечку побачиш?.. Ледь в окулярах розгледиш знайомі обриси.
- І не кажіть, куме. До чого тільки та техніка не дійшла! От, приміром, мені почали чи не щотижня телефонувати молодиці і пропонувати вивчати англійську мову. Якісь там курси відкрили. І що я їм не кажу, що старий, що в селі живу – через певний час знову беру слухавку, а там: «Добрий день. Дуже раді вас чути! Хочемо повідомити, що спеціально для вас ми створили полегшену версію вивчення іноземної мови…»
- О, то ви, куме, маєте шанс на заході життя ще й поліглотом стати, – розреготався Степан Микитович. – Ще й дівчата будуть викладати!
- Та ну вас! Які там мови. Хоч би на старості свою не забути. А то буду, не дай Боже, як наш Омелько: лежати, в стелю дивитися та чекати, поки нагодують…
- Скажеш таке! Сплюнь! Його ж, бідолаху, інсульт розбив.
І тут у Івана Пилиповича задзвонив телефон. Тремтячими руками дідусь дістав з кишені кожуха апарат та намагався вцілити у кнопку виклику, а затим увімкнути гучномовець. Бо без нього він навряд чи розібрав би й половину слів.
Вам також може сподобатися
– Алло! – гукнув у слухавку старий.
– Вітаю! Маю честь запросити вас до фінального розіграшу в нашому безпрограшному інтернет-казино! Як можу до вас звертатися? – пролунав медовий юнацький голосок.
– Іван Пилипович я, але…
– Супер! Ви маєте унікальний шанс виграти джекпот! А це – мільйон гривень. Бажаєте спробувати просто зараз? – перебив старого голос у слухавці.
— Слухайте, хлопче, я вже застарий для таких розваг…
— Супер! Зараз ви дізнаєтеся про правила нашої гри. Можете приготувати для неї кілька необхідних речей?
— Я ж вам кажу, що не хочу з вами грати…
— Спочатку назвіть банк, на картку якого ми перерахуємо вам виграш у разі вашої перемоги.
— Ага, зараз – знайшов дурня! – показав телефону дулю дідусь.
— Вкажіть номер вашої банківської картки, – не замовкав чужий голос.
— Хрін тобі, а не номер! – вже втрачав терпіння Іван Пилипович. А Степан Микитович, спершись на свою ковіньку, почав голосно реготати, слухаючи цей конструктивний діалог.
– Супер! – знову почули з динаміка. – Ви вже дуже близько до перемоги! Залишилося назвати три цифри на зворотному боці картки. І вони…
– Три чорти! Йди ти в дупу, йолоп! – не витримав дідусь. Його кум аж навпіл перегнувся від сміху, побачивши з якою мімікою той кричав у свій бідолашний телефон.
– Супер! – знову вигукнув чийсь веселий голос, але що він там мав говорити далі, чоловіки вже не почули, бо Іван Пилипович спересердя вимкнув апарат.
- Ех ви, куме! Тільки мільйон мали дати, а ви все змарнували. Бігом телефонуйте на той номер і запитайте, коли чекати переказу, – аж втираючи сльози та мало не гикаючи від сміху продовжував підколювати товариша Степан Микитович.
- Ви бачите, куме, знайшли дурня! Наче я не знаю про всі ці придибенції з дармовими грішми. І звідки ж вони мій номер дізналися? Я ж нікуди не ходжу та ні в яких аферах участі не беру…
- А пам’ятаєте, куме, як ви розповідали, що ваша дружина Оксана Петрівна замовила собі на день народження в телемагазині якийсь дуже цілющий крем?
- Точно! – аж ляснув себе по лобі Іван Пилипович. – А я їй ще казав, щоб не брала мій телефон. Таки, видно, не послухалася. Я ж думаю, чому в нашому селі лише мені телефонують звідусіль та пропонують усілякі всячини. От я зараз піду і поміняюся з нею телефонами. Буде тепер сама той мільйон вигравати, балакаючи різними мовами…
- Дивіться, куме, щоб і справді не почала грати. Бо не всі ж такі мудрі, як ви.
Врешті Іван Пилипович погодився, що не можна довіряти дружині таку «міну сповільненої дії». А наступного дня попросив онучку, щоб купила йому нову сім-картку.
