Галя присіла край столу. Підперла голову руками й задивилася у вікно. Бездумно. Беззвучно. Втомлено. Вона навіть не зняла взуття й верхнього одягу, повернувшись з роботи. Не було сил. Світла не вмикала. Кіт, що ластився біля ніг, не розуміючи, чому це раптом господарка не годує його, не гладить, як завжди, вже заснув. А вона все сиділа. Продовжувала дивитися в нікуди. Лиш поодинокі сльози солоними борозенками залишалися на обличчі. Не відчувала: холодно чи спекотно. Не розуміла, та й не хотіла розуміти, котра година. Спогади то обпікали душу сумними митями, то зігрівали найщасливішими епізодами. Почуття провини найстрашнішою в світі пащекою вигризало зсередини. Як же ненавиділа вона себе за надмірну свою гординю. До хрусту в пальцях стискала кулаки й просила Всевишнього дати їй бодай найменший шанс повернути час назад. І тоді вона б зовсім по-іншому вчинила.
Галя працює медсестрою. Змалку мріяла рятувати людей. Як мама. Надто ж посилилося це бажання, коли підступна недуга забрала на небо батька. Їй тоді ще й десяти не було. Ох, як же заздрила вона ровесницям, яких тати приводили до школи, купували їм велосипеди і вчили на них кататися. Їй теж завжди хотілося, як подружки, з батьками в парк на вихідні. Щоб на каруселі і солодку вату. Утім мама всі вихідні, як і будні, працювала: вона охоче виходила за інших колег на роботу, бо потрібні були гроші, бо дуже мріяла, щоб її донечка нічого не потребувала.
Вам також може сподобатися
…З початком повномасштабного вторгнення роботи у їхньому відділенні суттєво побільшало. Майже прифронтове містечко. Тож лікарні, зрозуміло, переповнені. Попервах взагалі додому не ходили: не встигали. Згодом в колективі відбулася, так би мовити, ротація: одні виїхали (втекли від війни за кордон), інші приїхали (втекли від тієї ж війни у хоч трішки менш обстрілюване містечко). Галю однокласник Славко теж запрошував до себе. Він тривало живе у Німеччині. Вигідно працевлаштувався там. Закоханий в Галю з першого класу. Кілька разів їй освідчувався. Все намарно. Відмахувалася, що серце поки вільне. На запевняння, що неодмінно закохає її в себе своїм ставленням, відповідала, що боїться втрачати в ньому друга. Славко був певен, що війна допоможе врешті поєднатися з коханою. Моніторив новини, лякав її невтішними прогнозами і наполегливо рекомендував виїздити. Уже й домовився за все, квитки придбав.
Мама теж просила виїздити. Благала, що їй так буде спокійніше. За себе, мовляв, не страшно. А ось за свою принцесу – дуже. Не слухала. Розуміла: її місце тут, в Україні, в цьому місті, в цій лікарні.
«У першій палаті важкий, – попередила Галю колежанка, здаючи зміну. – Хлопцю ампутували ногу. Він ніяк змиритися не може. Вимагає евтаназії. Боїться бути тягарем для дружини. Батьків не має. Дружині, до речі, телефонували. Певно, приїде сьогодні».
…Його глибокі сумні гарні очі запали в дівочу душу, лиш переступила поріг палати. Дививсь порожнім поглядом в нікуди. Від уколу, який прийшла робити, відмовлявся, запевняв, що нічого не хоче і жити – теж. Знайшла слова. Ростик чекав її зміни, як вітерця в спекотний день. Галя ж боялася зізнатися сама собі, що закохалася. Вперше в житті. Але це кохання вона мусила приглушити-вбити в собі будь-що: він одружений, в нього донечка.
Дружина Захисника жодного разу у шпиталь не приїхала. А він не засуджував – розумів. Лиш фото донечки попросив роздрукувати й купити рамку, щоб на тумбочку поставити. Маленькій татовій копії – три.
…Після операції, лікування, тривалої реабілітації у Ростика було протезування за кордоном. Не було й дня, щоб не спілкувалися з Галиною. Молилася за нього і чекала. Коли він, повернувшись, освідчився, зізнався, що дружина просить розлучення, бо вони, виявляється, «зовсім різні», категорично відмовилася й слухати. Запевняла, що це неможливо. Аргументувала, що знає, як рости без батька, а його донечка не повинна мати таку долю. Просила його будь-що помиритися з дружиною, бо дитині треба тато. Запевняв, що доньку любитиме, підтримуватиме, братиме участь у вихованні. Утім Галя була переконана, що чинить правильно.
Ростислав був настільки наполегливим, що Галі довелося його заблокувати й у телефоні, й у всіх соцмережах. Вона кохала його! Але вона знала, як важко дівчинці без батька.
…«Ростик просив передати вам ось це», – невисокий хлопчина в пікселі в лікарняному коридорі вручив Галі конверт. «Ого, – здивувалася. – Оце-то додумався. В еру цифрових технологій він листи пише та ще й побратимів від справ відволікає». «Він попросив зробити це, коли загине, – прошепотів, опустивши очі. – Командира вчора не стало». «Як? Чому? Але ж він на протезі». «Він з протезом вернувся на фронт. Просто справжнім був», – ці слова військовий казав, уже прямуючи до виходу…
А у листі зовсім небагато: про вдячність їй, що повернула до життя, про справжнє кохання, що сталось з ним раз, й велике прохання себе берегти.
