Про що думала вона, залишаючи рідний Донецьк – місто, в якому народилася, зростала, дорослішала, жила? Які миттєвості вихоплювала пам’ять з майже двох десятків літ, проведених у рідному закладі, починаючи від перспективної першокурсниці й до захисту тут докторської дисертації? Чого очікувала від міста, в якому жодного разу не була? Проте саме у Вінницю у жовтні 2014-го наказом міністра освіти релокували Донецький національний університет імені Василя Стуса. Звісно, як і всі: вірила, що все ненадовго, тимчасово. Одне знала чітко: житиме й працюватиме виключно в Україні. Бо точно не вдягне ярмо самозванної влади і точно не подасться за кордон.
Тимчасовість вимірювалася не днями-місяцями, а роками, рубцюючи біль, гартуючи подіями і все новими викликами, окрилюючи надією, зміцнюючи-вкорінюючи новими здобутками, досягненнями, звершеннями, втішаючи зцілюючими знайомствами.
Одинадцяту осінь живе й працює у Вінниці донеччанка Ольга Дороніна, завідувачка кафедри менеджменту та поведінкової економіки Донецького національного університету імені Василя Стуса, докторка економічних наук, професорка, відмінниця освіти України, співзасновниця громадської організації «Академія успіху». За викладацькою, науковою, громадською діяльністю часу на ностальгію за тим, що так чітко розділила на «до» і «після» війна, фактично не існує. Утім, це, певно, треба приспати пам’ять й відключити емоції, що поки людству непідвладне, щоб вміти починати книгу життя з новенького і чистенького аркуша, забувши все, до чого прикипіло серце, що зростило, виплекало, зміцнило.
Схильна до точних, математичних й економічних наук, чітких розрахунків, вона змалку бачила себе трудівницею великого промислового підприємства, як батьки. По закінченню технічного ліцею юнка вступила на економічний факультет Донецького національного університету (тоді Донецький державний університет). Спеціальність «управління трудовими ресурсами» направду полонила. «Це економіка, але про людей. Це людиноцентрованість, управління персоналом, соціально-психологічні фактори», – розповідає зі захопленням.
Коли наукова керівниця, завідувачка кафедри запропонувала п’ятикурсниці паралельно стати лаборанткою на кафедрі, бо попередниця пішла на стажування до Верховної Ради, погодилася. Затим – аспірантура. Паралельно цікавезна робота на кафедрі, що притягувала магнітом: міжнародні конференції, студентські олімпіади, студентські конкурси, знайомства з колегами різних вишів України…
Перспективну, прогресивну, виважену, помірковану й далекоглядну, її обрали головою профспілки економічного факультету, що налічував дві сотні працівників, і головою університетської комісії захисту соціально-трудових прав і колективного договору. Такий крок, не приховує, став певним викликом: «Профспілкову діяльність в наукових роботах досліджувала, з обласними профспілками тісно співпрацювала, але бути самій профспілковим лідером – таки надвідповідально». Словом, не зчулася, як міцно сплелися-поєдналися долями з рідним вишем, з колективом, що став справжньою родиною.
…27 червня 2014-го Ольга Анатоліївна захистила докторську дисертацію. «Це фактично останній день, коли залізничне сполучення було офіційне з Донецьком і Україною, – гортає уже сумні спогади. – То колеги, які приїжджали до мене на захист, останніми поїздами ще встигли поїхати. Це була п’ятниця. А з понеділка ми дізнались, що в Донецьк зайшли всі ці формування. Ну і, звісно, рік навчальний ми закінчили вже в такому якомусь дуже швидкому режимі, збиті з ритму невизначеністю. На початку навчального року, у вересні, ситуація, зрозуміло, була вже абсолютно інша, досить напружена… В один із моментів нам повідомили, що ректорат, головний корпус, вже захоплені представниками тієї влади. І, відповідно, основна частина закладу припинила функціонувати. Завдячуючи ініціативі студентства та ректора, університет релокували у Вінницю. Звісно, не всьому колективу виходило виїхати. З різних причин. Мені це рішення далося доволі непросто. Але очевидно було, що там вже працювати не можна, бо – абсолютно інша ідеологія, інші правила, вірніше, їхня повна відсутність… Тож з частиною колег ми приїхали у Вінницю й приступили до роботи. 3 листопада 2014-го року урочистими зборами стартував навчальний рік в університеті на Вінницькій локації».
Починали фактично з нуля, вкомплектовували, вмебльовували, оснащували, сповнювали затишком любов’ю й відповідальністю. Запустили-відновили весь навчально-науковий процес.
А ситуація все не покращувалася. Хоч як відтерміновували й не хотіли, оформили статус внутрішньо переміщених осіб. «В один момент ми зрозуміли, що отой досвід, який в нас є, – і оцього переміщення, і досвід по роботі з персоналом, професійний, науковий, – ним потрібно ділитися, – веде далі науковиця. – Тож в 2016-му ми з колегами створили громадську організацію «Академія успіху». Найосновніша наша місія – не просто просвітницька економічна робота, а власне підтримка внутрішньо переміщених осіб, молоді зокрема. Не матеріальна, звісно, а консультаційна, інформаційна. Це поради як знайти роботу, як обрати заклад освіти в новому регіоні, як взагалі будувати свою кар’єру, коли ти, до прикладу, вимушено з промислового регіону переїхав в аграрний…».
Разом з департаментом соціальної політики Вінницької міськради втілили в життя чимало корисних проєктів. Серед них – за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» про інтеграцію внутрішньо переміщених осіб до місцевого ринку праці. Був і такий, що фінансувався фондом «Східна Європа» й присвячений розвитку підприємницьких навичок. «Для Вінницької і Хмельницької областей його реалізовували, – пригадує. – І тут вже були не тільки ВПО, а й ветерани, й члени їхніх родин…»
Вони з колегами, друзями, однодумцями в безперервному вихорі подій, за науковою, викладацькою, кафедральною, громадською діяльністю вигоряють й виснажуються, мріють про Перемогу й адаптовуються стримано сприймати найгірші події-новини. Вони вчать відновлюватися, націлюють на невигоряння інших. Як застосувати ці методики до себе – секрет не зовсім простий. «Вже ми якось прийшли до того, щоб не шкодувати, – аналізує. – Рухатись вперед і назад вже не озиратись. Бо розуміємо, що точно так, як було, ніколи вже не буде. Звісно, ми хочемо українського Донецька, безумовно, ми хочемо воз’єднань з родинами. Я неймовірно мрію обійняти своїх батьків, які залишились там. Але… Виклики – це можливості. Власне, мабуть, ми частиною цих можливостей таки скористались. А шкодувати за минулим – виснажувати себе, бо все одно ти нічого змінити не можеш».
