Він був членом міської організації Національної спілки журналістів України, і ми, журналісти, письменники, громадські активісти, разом з ним планували врочисто відзначити цю дату. Не судилося. За пів року до ювілею Кузьма Іванович відійшов у вічність, залишивши нам у спадок те найдорожче, задля чого жив, – незалежну Україну.
Майже з початком російсько-української війни у Хмельницькому на центральній вулиці Проскурівській з’явилась Алея Слави – портрети тих хмельничан, які віддали життя за незалежність України на Майдані Гідності і на війні. Серед цих прекрасних мужніх облич мені бракує портрета Кузьми Івановича Матвіюка. Як на мене, він мав бути тут першим. Бо він і є першим з-поміж наших земляків у когорті борців за волю і незалежність України. Він боровся за неї тоді, коли інші ще й не розуміли, що кожному народу потрібна своя держава – так, як кожній сім’ї потрібен власний дім: бо тільки в ньому вона може бути окремою, самодостатньою і по-справжньому щасливою.
Кузьма Матвіюк на Хмельниччині – єдиний політв’язень радянських часів, який звідси родом. Хлопець з бідної селянської родини, що ледь вижив голодного 1947-го і пішов з рідного села Ілляшівка Старокостянтинівського району ще в 17 літ, вивчився в столичній сільськогосподарській академії і викладав у технікумі механізації сільського господарства в Умані на Черкащині, дуже любив Україну. Так любив, що приховати це не зумів.
В Умані жила тоді 71-річна Надія Віталіївна Суровцова – очільниця загального відділу МЗС і секретарка Михайла Грушевського за часів Центральної Ради, керівник дипломатичного відділу МЗС за гетьмана Павла Скоропадського, секретар інформбюро дипломатичної місії УНР за Директорії, редактор пресового бюро Наркомату закордонних справ в уряді радянської України, в’язень радянських концтаборів з 1927 до 1957 року. З нею мешкала сестра її чоловіка Катерина Львівна Оліцька – колишня есерка, теж багаторічна каторжанка. В їхній оселі бували Олександр Солженіцин, дисиденти з Москви й Вірменії, кримські татари, українські патріоти Микола Бажан, Іван Драч, Леонід Плющ, Ярослав Дашкевич, Іван і Надія Світличні та інші. «Чому вони приїжджали? – шукав відповіді на мої розпитування Матвіюк. – Як до совісті, мабуть». Не дивно, що там опинився й Кузьма. І зрозуміло, що спілкування в такому колі ще більше посилило в ньому цікавість до історії, сучасного і майбутнього України. А там і заборонену статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» прочитав, понад те – роздрукував і дав читати знайомим, у яких теж бачив біль через повальну русифікацію України. Цього було досить, щоб опинитися в КДБ. І досить було відмовитися «розповісти все», щоб отримати чотири роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму – мордовському таборі ЖХ-385/19.
Це був час принижень, знущань, рабської праці, каліцтва (втратив пальці на лівій руці). Проте це був і час пізнання, зростання і – хоч як це парадоксально – навіть щастя. Він уперше в житті опинився в товаристві однодумців. Так, сиділи різні люди, були й такі, що зламалися вже в колонії і стали стукачами («А в нас таких з-поміж українців не було», – пишався Матвіюк). Та в’язні швидко їх вираховували і надалі їм просто не довіряли. Більшість же не втрачала людської гідності. А національна гідність тільки примножувалася. Бо поруч у колонії сиділи ті, хто ніколи й нізащо не корився системі: Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Василь Лісовий. А ще – бандерівці.
– Що найбільше вражало в бандерівцях – це їхня гідність у неволі, я б навіть сказав, лицарство, – розповідав Кузьма Іванович. – Вони завжди підтримували одне одного. На всіх інших борців з режимом, що потрапляли в табори згодом, дивилися трохи зверхньо: так, вони теж воюють з радянською владою, але ж без зброї… Проте допомагали чим могли. Досвід виживання мали колосальний: сиділи ж по 25, а іноді й 28 років.
Через багато літ Кузьма Матвіюк написав книжку спогадів «І ми цей шлях пройшли»: чесний і правдивий документ життя – свого і країни. Василь Овсієнко, «колега з ув’язнення», відгукнувся про мемуари Матвіюка: «Так увиразнити і осмислити дійсність могла лише людина великого розуму й таланту». Портрети побратимів, змальовані тільки їхніми вчинками, дають повне розуміння, що за люди боролися за волю України і що їм допомагало вистояти і залишитися вірними своїм переконанням. «Ми, прості в’язні, «різночинці», – пише в книзі Матвіюк, – розмови чи мрії про власну незалежну Україну вважали фантастикою: хто ж здолає могутню імперію, якої боїться весь світ? Найбільше, чого ми хотіли і сподівалися, – щоб у ці найважчі періоди української історії ми залишилися борцями за національне визволення, щоб на нашому поколінні не розірвався безперервний ланцюг боротьби за свободу і незалежність. Ми вважали своє життя виправданим, якщо наші долі будуть покладені за один рядок в історії України: «Боротьба за національне визволення ніколи не припинялась».
Усе життя Кузьми Матвіюка – це боротьба за право бути людиною і бути українцем в Україні. Це яскраво ілюструють теж опубліковані в книзі листи 1974 року від ув’язненого Матвіюка до президії Верховної Ради УРСР і до генерального прокурора СРСР – документи великої людської самоповаги, національної гідності і болю за Вітчизну: «Це все проходить на моїй землі, з моїм народом – і я не можу стояти осторонь і мовчати».
Після таборів усе, що було звичним для звичайного радянського громадянина: місце роботи, житло – Матвіюку доводилося виборювати. Терпіти косі погляди, перешіптування за спиною, постійне стеження. А після здобуття Україною незалежності утверджувати її знову. Він глибоко переживав, що держава наразі не в тих руках, не так розвивається, як вони мріяли. Проте, казав, і Стус, і Чорновіл іще в таборах це передбачали – що будуть злочинці при владі, що має минути час…
Матвіюк не чекав, поки настане кращий час, – він намагався наблизити його щодня, кожною справою, кожною дією. Не був байдужим, брався за все, що вважав важливим і потрібним для України, працював безкорисливо і самовіддано. Найчастіше витрачав на все свої гроші – бо не вмів просити. Пенсія – за віком, без жодних пільг. Житло – квартира в селищі Пирогівці за 25 кілометрів від Хмельницького. Він не претендував на щось більше, багате чи статусне, не чекав ні почестей, ні слави – просто робив усе, щоб честь і слава були в України. І щоб українці були людьми з совістю, гідністю й честю.
Не хочеться збиватися на пафос. Але, пишучи про таких людей, важко уникнути високих слів. Бо вони самі були високими зразками служіння Україні. Зразками, на які слід рівнятися, яким необхідно наслідувати – щоб зберегти врятовану ними Україну і передати нашим дітям як їхній дім, найрідніший і найкращий, – з любов’ю.
Світлана КАБАЧИНСЬКА.
