Задзвонив телефон. Подумала, що телефонує син, який вчора попередив, що відправляються на нуль, що йтиме на позиції. «Донька» – висвітлилося на екрані. «Ви за кермом? На роботі? – лунав зі слухавки чоловічий голос, відтінок якого змусив скам’яніти. Отримавши заперечні відповіді, додзвонювач продовжив: – Прийміть найщиріші співчуття. Ваш син Владислав Жигало загинув, виконуючи бойовий обов’язок поблизу населеного пункту Роздолівка Бахмутського району Донецької області». «Не може бути! – волала слізно. – Не може бути! Та він ж не міг».
Владислав народився у Великих Солонцях, що на Полтавщині. Там навчався, зростав, всебічно розвивався, обростав друзями… Коли закінчив восьмий клас, на десять років старша сестра Ярослава, яка допомагала батькам бавити братика з моменту народження й не чула в ньому душі, покликала до себе у Слобідку Гірчичнянську, що на Дунаєвеччині на Поділлі. Тож уже тут, живучи в сестриній родині, закінчував Іванковецьку дев’ятирічку, згодом Дунаєвецьке відділення Балинського професійного училища. Опанувавши фах автослюсаря, хлопець приєднався до команди працівників благоустрою краю. Повернувся до цієї посади й після строкової служби. Небавом влаштувався в один з місцевих ковбасних цехів. 25 лютого 2022-го хлопець поривався писати заяву на розрахунок, щоб йти боронити країну. Тоді гарячого юнака вдалося вмовити бодай на трішки відтермінувати рішення. Буквально за кілька днів загибель друга все ж спонукнула хлопця піти до військкомату.
«Мамо, йду на війну, – зателефонував найріднішій 18 березня. – Я служив, тож хоч щось розумію. Ти ж дивись, беруть хлопців без досвіду». «Я приїхала, – не знають стримку пекучі сльози. – 19 березня Владуся вже був у Ярмолинцях. Потім – у Львові. Згодом зізнався, що написав рапорт, щоб перевели в Полтаву. Сказав, хоче бути ближче до мене. Утім, відправили до столиці. Були у юному житті санітара-снайпера пекельні дороги Покровщини. Коли з усенького його підрозділу залишився в живих тільки він й троє хлопців опинилися в шпиталі, трохи побув удома». Втім, чоловіча справжність, помножена на непідробний патріотизм, не дозволила всидіти. «Хто ж піде, як не я? Мушу, мам», – запевняв найріднішу.
«Того вже, на жаль, точно останнього разу, – сумно мовить ненька, – син їхав на службу від мене. Пригадую, прийшла з роботи, ми сіли обідати, а він каже: «Знаєш, мамо, не боюсь померти». А коли, примостивши багаж в автобусі, обійняв й пригорнув востаннє, прошепотів: «Ми, певно, мамо, бачимось востаннє». Гнала від себе подібні думки. Благословила на дорогу і щиро вірила, ревно молячись щоднини, що кровинка вціліє. Служив на Сумщині. Ненька знала, що до 5 липня син буде на навчаннях. Так він казав ще навіть 24 червня. 25-го ж зателефонував, що їдуть на нуль. Тоді почула сина востаннє…
3 липня у Дніпровському морзі жінка чітко усвідомлювала: перед нею точно її син. Помилки бути не може. Його такі рідні шрами. Пригадала їхнє походження: в одинадцять років робив мамі сюрприз – взявся сам рубати дрова, поки та була на роботі. Поліно відскочило в голову. В шістнадцять цю ж місію виконував на господарстві сестри. Тоді поцілив сокирою в коліно. Три шви накладали. Його тату – герб України. Його натільний хрестик й колечко «Спаси і Сохрани». Очі бачили, руки гладили, серце й мозок відмовлялися вірити.
Хоронити вирішили на Дунаєвеччині. «Все одно ж, мамо, не лишу тебе саму, – констатувала Ярослава. – Як заберу до себе, тоді що, Влад сам на батьківщині залишиться?» Тіло Героя привезли 5 липня. В день, коли мало закінчитися навчання.
54-річна Світлана Миколаївна переїхала до доньки. Чи не щоднини ходить на могилу сина. Запалює лампадку. Розмовляє з ним. Плаче. Згадує. З обрамленої в чорну стрічку світлини (ти, світе, чуєш: це в 23) рідними очима дивиться на неньку її Владусик. Й щоразу в пам’яті зринає всеньке його таке коротке, як спалах зірки, життя. Владислав завжди обіймав, пригортав, тішив сюрпризами-подарунками. Вмів геть усе. «Найбільше, – зітхає ненька, – Владусик любив працювати». Чимало робіт мусив освоїти, рано залишившись без батька, багато перейняв від швагра, справжнього господаря, адже таки тривало жив у них. Мав безліч друзів. Бо вмів дружити. Захоплювався музикою. Бавив і дуже любив трьох племінників: 16-річну Мар’яну, 14-річного Пашу, 11-річного Іллюшу. Своєї сім’ї створити не встиг. Казав, що після Перемоги. Боявся прирікати кохану на чекання з війни. Мріяв про двох чи навіть трьох діток. Не встиг. Не залишила шансів війна.
Шкода, що такі українці переходять до Небесного Легіону. Їм би розвивати країну, їм би радіти життю, їм би бути щасливими, їм би ростити дітей і потішити неньку онуками… Будьмо достойними юних відданих за нашу Перемогу життів. Пам’ятаймо. Молімося. Вірмо. Наближаймо переможний день.
