Алісі Гудзь із Яланця, що на Вінниччині, короткі осінні дні видаються довгими, нескінченними. Хатинка дев’яносточотирирічної жінки наповнена самотою. На стінах маленької кімнатки висять портрети рідних. Погляд Аліси Іванівни часто зупиняється на старовинних світлинах, і тоді із її пам’яті виринають журливі спогади, прикуті до серця.
Життєва стежина Аліси Гудзь терниста: дитинство, обпалене війною, голодні післявоєнні роки, важка повсякденна праця та інші труднощі. Зростала вона у багатодітній сім’ї, де було шестеро дітей – два брати і чотири сестри.
Вам також може сподобатися
«Батьки мої вчителювали, – розповідає Аліса Іванівна. – Тато писав кандидатську роботу, у нього було дві праці. Сім’я мала переїжджати до Києва, була навіть квитанція на триста кілограмів багажу для переїзду у столицю, але завадила війна. Почалася мобілізація чоловіків, але батька залишили по якійсь «броні» для роботи в тилу. До нього частенько навідувалися незнайомі чоловіки з різних місць. Вони закривалися у кімнаті ніби «грати в карти» – насправді ж щось розглядали на карті, говорили про рух поїзда. Після цього був підірваний поїзд, розклеєно листівки. Тато був зв’язківцем. Брав мою меншу чотирирічну сестричку Нелю і часто велосипедом кудись їздив на Зелений Гай, аж в Осіївку, ніби до хрещеного. Привозив у взутті (мама пошила з брезенту капці-виворотки), між устілками, якісь папери і кудись зникав. У лютому 1944 року батька і ще сімох чоловіків німці арештували й після тортур розстріляли у Бершаді в тому районі, де був медичний коледж. Після розстрілу підпільників наша сім’я зазнала знущань, пограбували все, що було в хаті. Документ про те, що батько загинув від рук фашистів, отримали лише після того, як звернулися до Верховної Ради України, до комісії у справах колишніх партизанів».
Розповідаючи про ті далекі події, Аліса Гудзь згадувала подробиці, які добре запам’ятала, адже їй тоді було вже тринадцять років. Дуже важко жилося їхній сім’ї, яка не отримувала допомоги. А потім голодні післявоєнні роки… Щоб якось прогодувати дітей, мати їздила на захід України. «Нам усе був голод», – із сумом каже жінка.
Дівчина закінчила у Яланці сім класів, і її загітували вчитися на агронома у Верхівці сусіднього району. «Побула там два дні, але не було в що одягнутися, що їсти, та й вернулася додому», – згадує Аліса Іванівна.
А коли у райцентрі відкрилася медична школа, дівчина там навчалася. Заняття проводилися у другій половині дня, закінчувалися о десятій вечора. Після цього Аліса пішки йшла в Яланець додому – і так майже два роки.
На відмінно закінчивши медшколу, 12 років працювала в Яланецькій сільській лікарні, після закриття у 1962 році якої – у хірургічному відділенні в районній лікарні. Ще сім років трудилася медсестрою у дитячому садку. Останнє місце роботи – у фізкабінеті профілакторію місцевого колгоспу. Відтоді – на заслуженому відпочинку.
Про своє особисте життя Аліса Іванівна розповідає лаконічно. Було коротке (півтора року) невдале заміжжя, дітей не має. Перебуваючи на пенсії, доглядала за мамою, яка дожила до дев’яноста років, за сестрою. Останнім часом у самої здоров’я підводить. Її навідує племінник Петро, якого вважає своїм ангелом-охоронцем.
Озираючись з висоти прожитих літ, довгожителька стверджує: «Я стільки набідувалася, у житті багато несправедливості…»
Попри свій поважний вік, Аліса Гудзь намагається вести активний спосіб життя. «Слухаю радіо, передають пісні – і я співаю, часом наплачуся, – зізнається жінка. – Люблю читати газети, літературу. За зиму прочитала дванадцять книг».
Під час бесіди Аліса Іванівна декламувала один із віршів. Виявляється, в молодості вона брала активну участь у художній самодіяльності. Разом з іншими хлопцями і дівчатами ставили п’єси «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», бували з концертами у Флорине, Бирлівці. «Я знала напам’ять всю «Лісову пісню», багато інших творів», – каже Аліса Гудзь.
