У перші дні повномасштабного вторгнення Алла Нікітіна, як і більшість українців, щиро вірила: цей хаос триватиме недовго, за кілька днів ми проженемо непроханого гостя із рідної землі. «Заспокоювала близькість рідного Ізмаїла, що на Одещині, до Румунії, – зізнається жінка. – Були впевнені: НАТО нас захистить, до нас точно нічого не долетить. Трирічні сини-двійнята Рома і Даня не йшли в садочок. Чоловік, за плечами котрого служба за контрактом у прикордонних військах, одразу подався до військкомату. Там були шалені черги. Тож доєднався до тероборони».
Алла дуже хотіла бути корисною. Підрозділ коханого якраз потребував машини. Старший сержант, командир мінометного відділення, хоч і беріг дружину від правдивих реалій війни, проте нагальних потреб не приховував. Тож відкрила перший збір в соцмережах на цю автівку. За ним ішли інші. Прозоро й прискіпливо звітувала про надходження й витрати. Рідні, друзі, знайомі відгукувалися охоче. Але одночасно підписувалися на сторінку й бійці. Тож відповідно зростали запити-прохання. Залишити їх без уваги справжня українка вже не могла, тож активно віднаходила шляхи-можливості.
Оскільки рідний брат Алли тривало проживає у США, скоординував з тамтешньою українською діаспорою. На ім’я Алли йшли величезні пакунки, доставку яких, власне, самі ж американці й оплачували. З кумою-подругою Елеонорою, згодом з іншими однодумцями забирали, фасували, розвозили. Формували пакунки із засобами особистої гігієни, а також продуктові набори, розвозили тим, хто потребує. Шукали таких між своїми земляками й у соцмережах. Оскільки основним принципом в цій діяльності волонтерка обрала справедливість: звітувала за кожну копієчку, кожну пляшку олії. Собі звідти не брала нічого, забороняла це робити й дітям. Іноземці, простеживши це, могли хлопчикам хіба адресно машинки вислати. Зростав рівень довіри до неї, а з нею множилася кількість охочих допомагати. До американців долучилися греки. Щоб активніше просувалися збори серед співгромадян, жінка почала проводити найрізноманітніші лоти, купуючи у небайдужих митців їхні роботи. Мотивує найактивніших донатників подяками, грамотами, прапорами підрозділів, яким скеровують допомогу. Згодом долучилася до ветерансько-волонтерського руху «Вулик».
Саме завдяки постійним комунікаціям й наполегливим пошукам Алла віднаходить нашим бійцям найнадійніше, найякісніше. «Мені приємно, – зізнається, – що уже можу найпотужнішим волонтерам бути корисною своїми порадами. До прикладу, потужні нічні мавіки 3Т беру за ціною виробника. Іноземець, який відкрив на заході України потужне підприємство, забезпечує недорогими турнікетами. Але вони настільки потужні, що замість тросу тягнуть автівку». П’ятий мавік небавом відправить на фронт ця небайдужа жінка. А ще на її рахунку дрони, інша необхідна амуніція. «Ми, волонтери України, об’єднані уже в велику дружну родину, – констатує. – Тому будь-який запит закривати суттєво легше, знаючи, кому з нас що ліпше скерувати».
Рік прослуживши, чоловік Алли звільнився з війська за сімейними обставинами й повернувся до своєї професії: він моряк, ходить у закордонні рейси. Нікітіни мають безліч можливостей виїхати за кордон і насолоджуватися життям. «Я ніколи не зможу залишити свою Україну. І вважаю святим обов’язком кожного, хто має можливість, бодай донатити».
Жінка зізнається, що найболючіше втрачати. «Ми ж, переписуючись, закриваючи запити, отримуючи подяки, знайомимося із захисниками, звикаємо до них, – гірка сльоза підступно скочується із напрочуд гарних очей. – Домовляємося при зустрічі неодмінно випити кави… А звістка про загибель вибиває з колії. Але ти не маєш права на депресію, бо твоєї допомоги чекають уже інші…»
Найнесправедливішим і найнедоречнішим, надто ж у нинішній час, вважає справжня волонтерка непотрібну бюрократію: «Якщо все оформлювати, як того безглуздо вимагається, то ті шкарпетки вже порвуться, допоки їх на баланс поставлять. А як з розхідниками, дронами й подібним? Тому ми працюємо з хлопцями адресно, напряму, оминаючи непотрібні, тривалі й нервозатратні процедури».
Щоб хоч якось відновлюватися, ізмаїлка вирішила творити щось своїми руками. Кума подарувала швейну машинку. Почала виготовляти чохли до кікімор. Затим надумала розмальовувати гільзи. На перший запит їй їх вислали кілограмів 50. «Оскільки малювати все ж не моя стихія, – усміхається, – пішла іншим шляхом: належним чином підготовляю матеріал, клею на метал придбані в магазині татушки з вишиванками чи іншим українським орнаментом, полірую спеціальним клеєм. Розмальовані гільзи не продаю. Роздаровую. Здебільшого волонтерам».
Її вироби уже давно вимірюються сотнями. І їй так мріється, аби найшвидше Перемога, щоб роздаровувати тим, хто її здобуває, творіння її золотих рук, що надиктувало золоте серце. І щиро прагнеться, щоб її синочки, як і всі українські діти, пішли у перший клас у вільній незалежній рідній державі.
