Надзвичайно талановитого будівельника та виконавця ремонтних робіт, газозварювальника Володимира Дзюндзю знали чи не всі мешканці села Золота Балка, що на Херсонщині. Та й не тільки односельчани. Чоловік часто виконував роботи в різних населених пунктах України, не з чужих слів знав про заробітчанський хліб за кордоном.
Подружнє життя Володимира Івановича не склалося, тож жив з мамою. Але своїм двом синам завжди допомагав. І матеріально, і батьківським мудрим словом.
«Дядько Володя жив зі своєю мамою, коли на нашу землю вперше ступив російський ворог, – розповіла племінниця Ксенія. – А в 2015 році добровольцем пішов захищати країну. Колись він відбував строкову службу в місті Кушка (нині Туркменістан, – автор). Був кінологом. Тож не міг сидіти вдома, коли гинули мирні люди, йшли до лав ЗСУ молоді хлопці. Півтора року воював на Донеччині, затим пів року розміновував території поблизу Маріуполя».
За словами Ксенії, після демобілізації Володимир Іванович знову повернувся до улюбленої справи, але далеко вже не їздив – і в Золотій Балці роботи вистачало. Багато читав. Особливо захоплювався історією, детективами, класичною літературою та посібниками з психології.
«Незадовго до повномасштабного вторгнення дядько казав, що буде велика війна, – продовжує племінниця. – Поспішав закінчити всі свої справи. Казав: «Я тут все пороблю і повернуся назад до своїх хлопців». Він вже був сам, маму поховав раніше. І коли рашисти таки посунули, о дев’ятій ранку 24 лютого 2022 року він вже був біля сільської ради. Просив відправити його та інших селян, які теж там зібралися, на війну. У Нововоронцовці військкомат не працював, шукали, де б записатися до війська. Думали, де дістати пальне, щоб їхати далі. Врешті добралися до кривого Рогу, зайняли чергу до військкомату. Володимиру Івановичу довелося повертатися додому, бо забув військовий квиток…»
За розподілом чоловік поїхав захищати рідну Херсонщину. Був стрілком. Разом із побратимами писали листи президенту, Главкому, щоб перевели їх у гарячі точки, щоб не тримали в тилу… Востаннє Ксенія спілкувалася з ним 29 жовтня 2022 року. Тоді якраз тривала активна фаза звільнення правобережжя області. Збирала передачу йому та його побратимам: чорний шоколад, цигарки, взуття тощо.
«Казала дядькові, що десь зник його кіт. А він ще пожартував, мовляв, теж на війну пішов… Наступного дня я не могла до нього додзвонитися, – пригадує племінниця. – Лише гудки, гудки… А потім його телефон взагалі був поза зоною. Врешті нам подзвонили і повідомили, що він зник. Через що ми лишень не пройшли, чого нам тільки не повідомляли… Але дуже сподівалися, що живий. Врешті, з’ясувалося, що він виконував бойове завдання, під час його загинув».
Коли частину Херсонщини звільнили наші війська, у грудні поблизу Великої Олександрівки знайшли рештки тіл. І деякі фрагменти співпали із ДНК старшого сина.
Проте ця процедура тяглася довгі місяці. У рідному селі Героя змогли поховати лише аж 26 липня 2023 року.
На фронті продовжують батькову справу його сини. Родина зберігає нагороди загиблого Героя. За свою відданість Батьківщині і вірну службу їх у Володимира Івановича залишилося чимало. А Герою назавжди буде лише 55 років.
