Цю диво-жінку доля направду гартувала, як могла, ніби все життя перевіряла на витривалість. З народження. Утім, непідробна людяність, непоборний оптимізм, справжнє людинолюбство, невдавана щирість й безмежна щедрість завжди тримали на плаву, живили любов’ю найрідніших, сповнювали повагою оточення. Нині у свої 76 Олена Ткаченко із Варварівки, що на Звягельщині Житомирської області, не лише з неосяжною любов’ю береже найсвятіше вогнище – родинне, щоднини молячись за дітей, онуків й правнуків, а й стала душею невеличкого, проте потужного місцевого колективу, що невтомно допомагає фронту з перших днів повномасштабного вторгнення. Як на роботу, йде пенсіонерка до волонтерського центру, що функціонує в приміщенні старостату. Бо треба плести сітки, виготовляти окопні свічки. Бо треба наближати Перемогу.
«Та ви ж подивіться у мій паспорт, – часом закидає своїм, як їх називає, дівчаткам. – То вже хоч колядувати йдіть без мене». Утім, здружена команда не здається, жартома й по-доброму називає Олену Олександрівну бабцею й скрізь бере із собою. А як же без її пісні? На день працівників культури підкорила районну сцену неперевершеним виконанням «Коли б я мала крила орлині». А на різдвяні свята згуртованою родиною 34 тисячі гривень наколядували. За них купили парафіну, тканини для сіток, основ для них. Тож кипітиме робота далі…
Вам також може сподобатися
Мами Олена не знає. Та померла при пологах, залишивши чоловіка з трьома діточками. Коли була в другому класі, пішов у засвіти й батько. Тож по закінченні інтернатівської восьмирічки круглу сироту направили до Варварівки на тодішнє потужне хмелепідприємство. Держава забезпечила гуртожитком. Коли ж закінчила курси водія й опанувала далеко не жіночу роботу – водійки бензовозу – нарешті могла собі дозволити й вбрання краще купувати, й навіть печивом з ситром ласувати. Її фото заслужено прикрашало дошку пошани. З водійки бензовозу мужня жінка подалася у… пожежники. За кілька років все ж пішла трудитися дояркою. Звідти у 49 років й на пенсію вийшла. Хоч хотіла ще попрацювати, діти наполягли залишити. Мовляв, достатньо натрудилася за свій вік. А ще ж вдома чимале господарство тримала завжди. Трійко діток самотужки на ноги підіймала. Дуже рано помер її коханий Микола. Подарувала доля іншого чоловіка, але й з ним сімейне щастя тривало недовго: недуги, спровоковані ліквідацією аварії на ЧАЕС, зжили зі світу. Судилося материнському серцю звідати й найфатальнішого: важка невиліковна хвороба вкоротила віку середущому сину. А йому лиш сорок виповнилося. Залишив дружину з двома діточками.
…«Мамо, стрічайте гостя, – зателефонувала донька, що мешкає з родиною у Рихальському. – Віталій з Польщі їде». В ту мить земля пішла з-під ніг. «Як? – крутилося в голові. – Чому? Всі тікають. А він вернувся». Хоча вона чітко знала: її Віталій по-іншому не зміг би. Він, наймолодших з трьох дітей, змалку допитливий й залюблений в навчання, який зумів опанувати кілька фахів, отримавши чотири дипломи, золоті руки котрого вміли геть усе, надто в будівництві й ремонтах, за плечами котрого нелегкі дороги АТО (захищав країну у 2015-2017-их), не залишився б за кордом спокійно заробляти гарні гроші. «Мамо, так треба, – відповів стримано й заспокійливо, коли та зустріла, плачучи. – Я працював з «Градами». Знаю специфіку. Поки ненавчених навчать».
Віталій Миколайович спершу й справді був інструктором у Рівному. Втім, коли вже перебував на нулі, для матері все одно був інструктором. «Діти у мене дуже добрі і дуже мене бережуть, – констатує ненька. – Тож гіркої правди не казали. Віталій телефонував щовечора. Домовленість в нас така. Обманював, що інструктором, що все супер. Він тричі був поранений. У кількох шпиталях оперований. Правду знала лише моя донька. Мені ж телефонує зі шпиталю після операції й каже, що на відпочинку: керівництво за гарну службу відправило. Мені та «лапша», як мовиться, з вух аж до п’ят звисала, а я вірила. А коли після третього, серйозного, поранення до мене дійшли чутки, що він у шпиталі з милицями, набрала: «Кажи правду, годі мене дурити!» «Та я, мамо, подумав: щось важко мені на двох, може, трішки на чотирьох походжу», – віджартувався. Після усіх травм, серйозної операції у столиці, маючи третю групу інвалідності, сержант мусив зав’язати із безпосередньою участю в бойових діях. Нині Віталій Ткаченко, чесно заслуживши-здобувши кров’ю чимало нагород, вклавши свій надважливий внесок у наближення Перемоги на полі бою, продовжує її наближати, працюючи лаборантом в Житомирському інституті імені Корольова. Свою кімнату в гуртожитку талановито відремонтував-здизайнерував так, що у всіх подих перехопило. А після пошкоджень, спровокованих війною, організувавши студентів, відновили-осучаснили приміщення корпусу. «З правильного місця у тебе руки ростуть», – похвалив керівник.
…Олена Олександрівна приєдналася до небайдужих земляків, які організувалися в приміщенні старостату з перших днів великої війни. Завідуюча будинком культури Валентина Оголь, бібліотекарка Людмила Захарченко, діловод Ганна Майданович, землевпорядниця Алла Сусловець, соцпрацівниця (невістка Олени Олександрівни) Олена Ткаченко й інші взялися плести сітки. Придбаний на гуманітарці одяг пенсіонерка перерізала. Подекуди здавалося — ножиці в пальці вростуть.
Жодного дня не пропустила жінка. Хоч, зізнається, охочих суттєво поменшало. А цей основний каркас залишився. Буває, як всі по роботах, то сама плете. «Гайда до виробничої гімнастики», – підіймає настрій і бажання працювати усім в старостаті щоранку. «Якщо сама плету, бо ж у дівчат, хоч і стараються щоднини долучатися, все ж робота, – розповідає справжня берегиня, – то семиметрову сітку за три дні виготовляю. А разом ми вже дуже багато сіток бійцям надіслали. Окопні свічки зараз робимо з горіхової шкаралупи замість картонки. Картон смердить, а це ні, та й горить краще. Шкаралупи й баночки нам люди зносять… Я сама живу. Діти, внуки, правнуки, хоч і окремо, дуже мене бережуть, не дозволяють господарство тримати. Якось придбала порося — донька приїхала забрала, мовляв, не треба пахати. Тоді змовилися з сином, стали гроші мені слати, бо, кажуть, раз хочу тримати господарство — не вистачає грошей. То вже не впираюся, щоб не слали. То вони накуповують всього й привозять… Тож маю час. Тому й плестиму сітки, робитиму окопні свічки, робитиму все, що потрібно, щоб швидше ми здобули Перемогу. Щодня про це Всевишнього благаю в молитвах».
