Вам також може сподобатися
Про те, що почалася велика війна, Володимир Жаркий зрозумів одразу ж, коли побачив заграву на горизонті та почув незвичний гуркіт десь на проміжку від Лисичанська до Дебальцевого. Чоловік якраз повертався з нічної зміни на шахті заводу «Артемсіль». На цьому підприємстві він пропрацював понад десять років. А до цього встиг здобути дві вищих освіти. Ще будучи студентом, вперше переступив поріг підприємства, яке забезпечувало роботою чи не кожну родину рідного Соледара.
«Мій батько там працював, тож і я продовжив його справу, – каже Володимир. – Ким лише не довелося трудитися: пакувальником, слюсарем-ремонтником, складачем поїздів, машиністом конвеєра… Там і долю свою зустрів. Наталя займалася логістикою вагонів, обіймала й інші посади. Весілля справили у 2013 році, а наступного на нашу землю вперше ступив ворожий чобіт. Соледар ті події мало зачепили. Лише якогось дня в місто заскочили молодики, постріляли, повісили свою ганчірку на кшталт прапора та й поїхали. Проте на підприємстві почалися скорочення персоналу, трудового часу, бо основним замовником солі була росія».
У сім’ю Володимира та Наталії увійшла 11-річна Аліса. Її мама, Наталчина сестра, загинула, тож дівчинку подружжя взяло під опіку. А згодом сином вони стали називати й Назара, племінника Володимира. Його мама живе за кордоном. Тож саме за них були найперші думки Володимира з Наталкою, коли почули відголоски нападу рашистів.
«Назар тоді навчався у Сумах у спортивній школі разом із ще п’ятьма земляками, а Аліса – в Харкові, – пригадує чоловік. – Тож я не міг із Сум забрати всіх своєю машиною, тому за ними поїхали друзі. Аліса жила на Північній Салтівці. Вона з подружкою намагалася вибратися з міста потягом, проте через обстріли не змогли цього зробити. Переховувалися в підвалі. 25 лютого я вже їхав по них. А коли вибиралися, почався потужний обстріл, все місто було у диму, інколи бачили полум’я. Але нам пощастило вибратися з Харкова неушкодженими».
Повернувшись до Соледара, Володимир почав швидко ремонтувати свій мікроавтобус, бо розумів, що загроза окупації стає все більш реальною. Крім того, разом з друзями допомагали людям, які тікали від війни з Луганщини та Донеччини. Шукали для них житло, надавали речі, продукти… «В місті працювали магазини, аптеки, проте були великі черги. Особливо до банкоматів. Знаєте, багато хто чекав на «визволителів». Якось у черзі за продуктами у моєї дружини, яка носила на сумочці український прапор, місцева жіночка запитала, чи не боїться вона отак ходити, бо скоро «їхні» мали прийти… Наталя тоді відповіла, що це вони повинні боятися, бо Соледар ще під контролем наших», – розповів Володимир.
Коли в середині березня 2022 року рашисти поцілили в Лисичанський нафтопереробний завод, чоловік з родиною пришвидшився зі зборами. А на початку квітня військові дії вже тривали поблизу Соледара.
«Аліса сказала, що, мабуть, треба виїздити. І ми поїхали. В автівку помістилися діти, я з дружиною і наші батьки. Крім того, не залишили вдома й таксу та двох котів. Шлях до моєї малої батьківщини – до Кривого Рогу – замість звичних семи годин тривав майже 17. Довелося минути зо 20 блокпостів. Прихисток знайшли у нашій старій дідовій хаті. Добре, що по кілька разів на рік навідувалися до неї та підтримували там порядок».
Сьогодні дехто з родини вже живе на орендованій квартирі. Аліса з нареченим мешкає на Черкащині. Назар продовжує навчання в Сумах. А Володимир з Наталею весь цей час допомагають людям. Спочатку самі отримували речі, продукти у місцевому благодійному фонді «ШелтерПлюс». Згодом влаштувалися туди й самі. Роздають необхідне переселенцям, не раз їздили на деокуповану Херсонщину з допомогою місцевим жителям. Подружжя доєднується і до інших благодійних організацій. А ще Володимир пластує – займається з дітьми, вже набрав собі «рій росомах».
Про повернення додому нині родина навіть не думає. На дім Наталчиних батьків упав російський літак, залишивши лиш груду понівечених решток будівлі. А квартири всіх інших знищив вогонь… «Поки що для нас нереальні думки про повернення, – каже чоловік. – Тим більше, коли розуміємо, скільки смертей бачили наші вулиці… Дуже шкода, що не врятували нашу сімейну реліквію – велику ікону Божої Матері, яка дісталася мені ще від прадідів. Тоді не взяли її з собою, бо були переконані, що їдемо всього на кілька тижнів. Безумовно, всі війни рано чи пізно закінчуються. І коли це станеться, кожен має себе запитати, або діти спитають у нас: а що ми зробили корисного для країни, для нашої Перемоги? І потрібно буде відповідати. Насамперед – собі самому. Тому ми продовжуємо волонтерити та допомагати іншим».
