14 березня українці вшановують добровольців. Людей, які, не маючи військового фаху, в критичний для держави момент без повісток і примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб гнати ворога з рідної землі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Адже у військо масово йшли найкращі, залишаючи бізнес і родини, наукові досягнення і успішну кар’єру, нерідко навмисно повертаючись з-за кордону.
З першим вторгненням московитів на нашу землю, у боях на сході України в 2014–2015 роках, брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Переважна більшість з них згодом перетворилася на військові частини силових структур. Одним із таких, що ознаменувався найгучнішою, гідно завойованою у найзапекліших боях і найтитанічніших операціях легендарною славою, став 49-й окремий штурмовий батальйон «Карпатська Січ» імені Олега Куцина. Все почалося з того, що у 2014-му окрему добровольчу чоту «Карпатська Січ» створив справжній українець, з пелюшок борець за українську державність, нащадок парамілітарців, громадський, політичний діяч, керівник комбатанського об’єднання «Легіон Свободи», член Політради та голова Закарпатської обласної організації всеукраїнського об’єднання «Свобода», учасник трьох майданів Олег Куцин. Він, ким ще тисячоліттями захоплюватиметься людство, кого наслідуватимуть, цитуватимуть, про кого писатимуть книги і зніматимуть фільми, перейшов до небесного легіону 19 червня 2022-го. Проте легендарний комбат із позивним «Кум» направду житиме в віках. Уже нині його ймення носять вулиці у рідному Тячеві та селі Руське Поле рідної територіальної громади, у Стрию, на Львівщині, Лимані (Донеччина), Ізюмі (Харківщина)… А у Холодному Яру, який вважав великою своєю батьківщиною, на Меморіалі козакам-добровольцям та на хуторі Буда біля дуба Максима Залізняка «Куму» встановлений пам’ятник. А у серцях батьків, які втратили вже другого сина, трьох Олегових дітей, рідних, численних друзів і побратимів довіку кровоточитиме рана. Страшна й болюча. Незагойна.
Вам також може сподобатися
«Він всотував змалку усе українське»
Обидва сини Лідії Іванівни та Івана Миколайовича Куцинів, знаних українських інженерів (мати, заслужена інженерка-будівельниця, свого часу розбудувала весь Тячів. Батько тривалий час, обіймаючи посаду начальника управління автомобільних доріг у Хусті, звів чимало доріг і мостів), змалку зростали справжніми українцями. Уродженці Закарпаття й Прикарпаття прищеплювали синам любов до пісні, історії, краєзнавства. Надто ж захоплювали Олега і Миколу розповіді дідуся, активного учасника народної оборони «Карпатська Січ» в 1938–1939 роках, про тогочасні події, про героїчний спротив, про Просвіту, про Гайдамаччину, про Залізняка і Гонту. Проймалися духом Шухевича і Бандери.
«Олег народився 23 листопада 1965 року в Івано-Франківську і все життя проживав на Закарпатті і боровся за його долю, – розповідає про сина батько. Гордість здатна нестерпно боліти. – Навчання в Івано-Франківському інституті нафти і газу перервала строкова служба. Служив в ракетних військах. Після строкової служби, у 1986-1989 роках, син продовжив навчання вже у Львівському політехнічному інституті. Що стосується навчання, то згодом закінчив Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. У 2015 році пройшов курс військової підготовки у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «бойове застосування механізованих з’єднань, військових частин і підрозділів». У рідному Тячеві в 2005-2006 роках був першим заступником голови райдержадміністрації, потім працював у столиці. Він –почесний громадянин Тячева, депутат тамтешньої міської ради двох скликань. Балотувався й до обласної та Верховної рад, бо розумів: змінювати країну потрібно згори. Набирав чимало голосів, проте… Пам’ятаю, як якось до Олега приїхали В’ячеслав Чорновіл зі Степаном Хмарою. «Як вам вдалося так по-справжньому виховати сина? – запитали мене. – Він настільки розсудливий і далекоглядний, що до його порад варто прислухатися». Це завдяки його небайдужості й наполегливості свого часу наш край не став автономним. Бо були б ми зараз, як Крим».
На Святвечір комбата поранило
У 2014-му з волонтерами-націоналістами, які спершу допомагали військовим, але й самі вирішили стати до зброї, Куцин, залишивши посаду директора заводу, зібрав добровольчу чоту (взвод) «Карпатська Січ», бойовий шлях якої проходив пліч-о-пліч з 93-ю окремою механізованою бригадою «Холодний яр». Вона проіснувала до квітня 2016-го, б’ючись за Піски, обороняючи Донецький аеропорт. Сам Куцин в одному з боїв отримав поранення. Саме завдяки цьому фатальному випадку батьки дізналися, що син воює, бо дуже їх беріг й тримав усе в секреті. «Його поранило на самісінький Святвечір, що тоді ще відзначали 6 січня, – пригадує батько. – Після нього був шпиталь, реабілітація…»
Маючи другу групу інвалідності, перший заступник директора «Муніципальної охорони» столиці міг вже точно бути в тилу, зумівши, погодьмося, і тут принести чимало користі. Проте – він знову зібрав добровольців. «Уявіть, що в підрозділі сина, лейтенанта за званням, були й полковники і генерали, представники майже двох десятків країн», – розповідає батько. Його поважали. За ним ішли. Тож одразу з початком повномасштабки своїх хлопців зібрав швидко. Буча. Гостомель. Ірпінь… У квітні 2022-го Олега набрав командувач оперативного командування «Схід» Олег Мікац. Вони познайомилися під час боїв за Донецький аеропорт. Мікац вже кинув у бій за Харківщину всіх, хто в нього був, навіть батальйон забезпечення. Але йому потрібні були ще люди, щоб відстояти село Вірнопілля – рубіж перед містом Барвінкове на Харківщині. Перед тим 8 квітня у Вірнопіллі загинув комбат 2-го добровольчого батальйону львівського «Правого сектору» Тарас Бобанич». Куцин негайно виїхав у Вірнопілля із загоном добровольців, у яких на початку не було жодного протитанкового ракетного комплексу, і навіть гранатомети рахували поштучно. На них наступали бойові групи зі складу 1-ї гвардійської танкової армії — 4-ї гвардійської танкової Кантемирівської дивізії та 3-ї червонопрапорної мотострілецької Вісленської дивізії. Люди покинули село, яке безперервно обстрілювали танки, артилерія, гелікоптери, штурмовики. Були зруйновані усі будівлі, єдине укриття — підвал розбитої ще у березні школи. Батальйон «Карпатська Січ», у якому воювали бійці багатьох національностей, стійко тримав оборону, рівняючись на свого командира. «У підрозділі він був і кумом, і батьком, і другом кожному. Був не начальником, а натхненником. У кожну мить у кожному жесті та інтонації Олег випромінював упевненість, увагу та контроль ситуації. Він командував авторитетом та прикладом, на який рівнялись люди, які кожної хвилини жили під прицілом. Він тонко зчитував та пригортав до себе людей і прощав їм миттєву слабкість, якщо бачив, що сумління та сором дозволять бійцю перемогти себе всередині та повернутись у бій», – писав відомий журналіст Юрій Бутусов.
У Вірнопіллі Куцин організував якісну оборону, розвідку, забезпечення. Саме тут знаменитий «Адвокат» настріляв півтора десятки танків та іншої техніки зі «Стугни». Ворог не зайшов, тому що висоти навколо села стали кладовищем російської бронетехніки. 19 травня 2022 року на знак визнання високих заслуг добровольчого батальйону головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний за поданням оперативного командування «Схід» утворив 49-й окремий стрілецький батальйон «Карпатська Січ» ЗСУ, командиром якого став Олег Куцин. Утім, вже за місяць «Кум» загинув від прямого влучання російської артилерії.
1-ша гвардійська танкова армія ворога через Вірнопілля так і не пройшла, Ізюмський плацдарм став для росіян пасткою, яку ЗСУ закрили у вересні.
Похоронили в серці України
«Ми довго думали, де його похоронити, – не вдається 86-річному батькові стримати сльозу. – «Дідусику, оскільки він серце віддав за Україну, тож в її серці – у столиці», – сказав мені онук Тарас, син Олега, який воював пліч-о-пліч з батьком й продовжує його справу. Поховали ми його, як заповідав: за козацькими традиціями на Байковому кладовищі у Києві. На церемонії був білий кінь, який прощався зі своїм господарем. За труною йшов козак із оголеною шаблею, яка належала комбату. Грали бандуристи, лунали українські пісні… Нехай Господь боронить всіх від отакого дійства. Бо найважче в житті – хоронити дітей. Ми ж з дружиною похоронили обох: Миколі вкоротила віку невиліковна недуга».
У «Кума» чимало здобутих кров’ю й потом нагород. У липні 2022-го командування «Сходу» подало кандидатуру Олега Куцина на присвоєння звання Героя України посмертно. У серпні необхідну кількість голосів набрала відповідна петиція. Президент доручив розглянути це питання Комісії державних нагород та геральдики. Потім одна за одною з подібним закликом до голови держави зверталися Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Тернопільська… обласні ради. Звернення готували і численні районні ради. Утім, заслуженого звання Герою досі не присвоїли.
Олегу Куцину назавжди залишилося 56. Він ще стільки міг, хотів і планував зробити для України. Після Перемоги. Проте за її державність, не вагаючись, віддав душу й тіло. Так, його справу неодмінно продовжать однодумці, рідні, друзі, син Тарас і доньки Олеся та Милана, троє онуків… Він благословлятиме з неба. Але ніколи більше не обійме, не підбадьорить, не ступить з гордістю в сімейний сад, найстаршим яблуням з якого 200 літ.
