У той час, коли більшість людей ще спить, у невеликому будинку в селі Малашівці, що неподалік Хмельницького, о пів на п’яту ранку лунає будильник. Ольга Бондар прокидається, швидко збирається і вирушає в дорогу. Вже о 6-й ранку вона сідає за кермо тролейбуса, що курсує дорогами обласного центру.
Ще кілька років тому Ольга була бригадиркою на «Азовсталі» в Маріуполі. Там наглядала за хімічними процесами води, яка подається в інший цех для охолодження сплаву металів. Як розповіла Ольга Бондар, повномасштабна війна застала її на роботі. Тоді вона була на нічній зміні. «Ми спочатку навіть не зрозуміли, що відбувається, бо на заводі постійно шум, і перших прильотів ми навіть не почули. Лише згодом дізналися, що почалося…» – пригадує Ольга події 24 лютого 2022 року.
Разом із трьома дітьми родина майже місяць жила в підвалі без світла, води та газу. «Електрика зникла 2 березня разом зі зв’язком. Тоді над будинком дуже низько пролетів великий літак. Газ ще був кілька днів, але теж зник. Добре, що трохи тримався мороз, то продукти не так псувалися», – каже жінка.
Воду до міста привозили лише раз на тиждень, і за нею вишиковувалися довгі черги, в яких потрібно було чекати годинами. Їжу родина готувала на вогні просто неба разом із сусідами. «Сьогодні в мене варили, завтра – в сусідів. Щоб менше дров палити. Ділилися всім, що було», – каже жінка.
За її словами, перші спроби виїхати були невдалими. Дорога була замінована. Казали залишати машину і йти пішки: «У нас мала дитина, тоді ще був сніг, вітер, і ми повернулися назад».
Остаточне рішення виїжджати сім’я ухвалила після авіаудару по Маріупольському драмтеатру, який слугував тоді укриттям для сотень мирних жителів. 16 березня 2022 року родині Бондарів вдалося виїхати з міста. «Ми якраз пішли по воду і почули, що люди виїжджають і вдається дістатися. Я кажу чоловікові: «Все, збираємося і їдемо», – пригадує Ольга Бондар.
Спочатку родина вирушила до батька Ольги, який жив за 10 кілометрів від Маріуполя. Із собою взяли ще 21-річну дівчину з маленькою дитиною. Але там було ще складніше, адже село вже було окуповане ворожими військами. «Це була повна окупація. Ходили по хатах, забирали їжу. Чоловіків перевіряли просто на вулиці, дивилися, які є татуювання, чи є сліди від берців або автомата», – пригадує жінка.
І вже 31 березня родина вирушила до Запоріжжя через 16 ворожих блокпостів. «Поїхали я, троє дітей і ще дівчина з дитиною», – каже Ольга і додає, що найстрашнішим став ворожий блокпост у селищі Мангуш. «Там хотіли забрати мого старшого сина у фільтраційний табір. Я сказала, скільки в мене є грошей, вони забрали половину і відпустили. Між Василівкою та Запоріжжям ми минали ворожих військових, які перед нами перезарядили автомати і наставили у наш бік і так супроводжували, поки машина не проїде», – каже жінка. Лише перед Запоріжжям, побачивши українських військових, жінка нарешті відчула полегшення і не могла стримати сліз…
Ольга приїхала до Хмельницького 2 квітня 2022 року. Винаймати квартиру було надто дорого, тому знайомі порадили будинок у Малашівцях. Він був занедбаний, без води й газу, але став прихистком. Поступово родина провела комунікації до будинку, відремонтувала кімнати. У травні 2022 року чоловік Ольги долучився до лав Збройних сил України, а вона вирішила, що піде навчатися на водія тролейбуса. Вже у вересні самостійно сіла за кермо і відтоді працює в комунальному підприємстві «Електротранс». «Мені подобається, а якщо подобається, то значить моє», – зізнається жінка.
Вдома на Ольгу чекають господарство, батько і двоє дітей, адже один із синів у 2025 році підписав контракт та став до лав ЗСУ. «Так і живемо, господарством займаємося… Курочок, гусей, качечок тримаємо. Ще лиш корови не вистачає завести, але з роботою на неї немає часу», – жартома каже Ольга Бондар.
Ольга КОЦУПЕЙ.
