Владислав Підгайний народився 22 жовтня 2005 року. У рідних Пархомівцях на Поділлі минули дитячі та шкільні роки. Хлопець зростав без батька, тому рано подорослішав і намагався бути опорою для родини. Владислав разом зі старшою сестрою Христиною жили з бабусею і дідусем, поки мама Леся Михайлівна працювала в місті. Їй було важко, і син завжди хотів допомогти.
«Влад ще змалку звик цінувати працю старших, – розповідає Христина Лукань. – Ріс дуже хорошим, щирим. Він багато працював, хотів якось покращити своє життя, покращити життя мами, яка тягнула все на собі, забезпечуючи родину. Він навіть збирав гриби, ловив рибу і продавав, щоб купити мамі приємні дрібнички: шоколадку, квіти…
Також він любив займатися спортом. Зробив собі гантелі, турнік. Пізніше купив дещо з обладнання. Мріяв стати бодібілдером. Захоплювався Арнольдом Шварценеггером і купував його книги».
Коли Владислав закінчив школу і вступив до Хмельницького професійного ліцею електроніки, мама з дітьми переїхала до обласного центру. Проте майже на всі вихідні вони їздили в село допомагати дідусю з бабусею, які тримали корову, свині, птицю, обробляли город.
Здобувши спеціальність електромеханіка з ремонту та обслуговування лічильно-обчислювальних машин; електромонтера охоронної пожежної сигналізації, Владислав навіть не розпочав трудовий шлях. У липні 2024 року 18-річний хлопець пішов до військкомату. Базову підготовку, за словами сестри, він пройшов на Київщині. Пройшов курс бойового медика. Також навчався у Варшаві. А з жовтня того ж року розпочалася його служба у лавах ЗСУ. Спочатку потрапив на Харківський напрямок, згодом – на Луганський. Лише родині не розповідав, де він. Запевняв, що навчається у військовому ліцеї, що далеко від поля бою.
Побратими пригадували: «Владиславу подобалося те, чим він займався. Саме на полі бою він відчував себе потрібним. Він завжди хотів рятувати людей, лікувати їх, допомагати пораненим. Під кулями, поруч із вибухами снарядів ішов і рятував людей. Виконував своє завдання. Він хотів зберегти якомога більше життів».
«10-го січня 2025 року він нам написав, приділив час кожному. Розповів, що служить в ЗСУ, що на передовій. Думаю, Владислав відчував, що щось погане має статися. Ще повідомив, що через місяць прийде у відпустку. Тільки спочатку виконає завдання. А через кілька днів зв’язок із ним зник», – ділиться минулим Христина.
Рідні намагалися дізнатися, що з Владиславом. Але їм говорили різне. Навіть була інформація, що в полоні… Але через кілька днів прийшло офіційне сповіщення про його загибель. Юне життя обірвав ворожий дрон поблизу населеного пункту Надія на Луганщині. Він врятував багато життів на полі бою, але не зміг врятувати своє. Він так і не встиг розповісти Христині, чому побратими дали йому новий позивний «Православний» замість колишнього «Невролог». А перед тим як йти на війну, Владислав приніс рідним песенятко, лабрадорчика, і каже: «Це вам внучок – «Дімон». Нині за ним доглядають мама і сестра.
5 лютого 2025 року Владислава Підгайного поховали у Хмельницькому на Алеї Слави. На момент загибелі йому було лише 19 років. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А також «Комбатантським хрестом» – почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України.
…Він мріяв про те, щоб війна закінчилася. Щоб не було таких страждань, як зараз. Звичайно, він мріяв про своїх дітей. Хотів свій дім, машину, хоча й не встиг здати на права.
