Святослав Русецький був дуже товариським, добрим, завжди приходив на допомогу іншим. Любив рибалити, відпочивати з друзями, з сім’єю. Понад усе дорожив своєю дружиною, душі не чув у єдиній донечці Поліні. Їх об’єднував надто потужний духовний зв’язок. Разом полюбляли куховарити, тато вчив її премудростям будівельної справи. Але коли настав час прийняти важливе рішення – не вагаючись став на захист своєї родини та країни.
Він народився 7 січня 1982 року в Охтирці. У цьому місті й зустрів своє кохання – Олену. Разом виховували донечку. Чоловік мав золоті руки, розбудовував власний будівельний бізнес.
Вам також може сподобатися
«Жили, як і більшість пересічних родин в Україні, – почала свою історію Олена Русецька. – Я працювала в торгівлі. Святослав займався своєю справою. Поліна навчалася у школі. Так було до того страшного дня 24 лютого 2022 року. Навіть після жахливих ранішніх новин ми з чоловіком пішли на роботу. Проте вже скоро, як і всі, вирішили закупитися необхідним. У місті вже розгорнули блокпости, щось вибухало. Простоявши у черзі чимало часу, ми не встигли придбати харчі – прилетіло у дев’ятиповерхівку неподалік… Дорогою вже їхали танки. Поспішили додому, почали облаштовувати погріб. Перш за все думали про безпеку дитини. На той час Поліні було п’ятнадцять.
Вже тоді зрозуміла, хоча Святослав нічого не сказав, що він прийняв рішення захищати батьківщину, свою родину.
Через два дні ми пішли з ним у нашу військову частину, в яку поцілив ворог. Тоді загинуло багато хлопців, декотрих навіть іще не встигли записати до армійських лав. Ми допомагали розбирати завали. Коли вже виходили, чоловік зустрів свого товариша з дитинства. А він йому каже: «Славо, візьмеш автомат до рук?» І все, мені сказали: «Іди додому». А він залишився. Кілька діб взагалі нічого не знала про нього. Пішла шукати у ту ж військову частину, а тут він іде, вже перевдягнутий, з автоматом».
Дружина приносила чоловікові необхідне, він ніс службу в місцевому підрозділі тероборони. Там же й брат Олени воював. Восьмого березня Охтирку дуже обстрілювали. Святослав Русецький прибіг на хвилинку додому і сказав, щоб Олена доньку вивезла за кордон. До друзів. Жінка послухалася. Але кожні два-три місяця їздила в Україну.
Військовий шлях чоловіка проходив на рідній Сумщині, на різних напрямках. Олена, коли приїздила, готувала Святославу та його побратимам, прибирала, прала, словом, як і справжня дружина військового.
«У квітні 2023 року я повернулася в Україну надовго, – каже жінка. – За донечкою був належний нагляд. Три дні працювала, три дні їхала до чоловіка, щоб допомагати хлопцям з побутом у Пожні, Писарівці, на інших локаціях. Аж поки мого чоловіка не перекинули на Курщину… Це був вже його третій вихід на позицію… Новий, 2025-й, ми зустріли разом. Загадали одне бажання на двох – мріяли про Перемогу. 7 січня він мав святкувати свій 43-й день народження. Але напередодні – зник безвісти».
Через два дні Олені принесли сповіщення. Разом із сестрою чоловіка поїхали шукати Святослава. Навіть хотіли потрапити на Курщину. Збиралися пішки йти. А потім знайшлися свідки.
«Мені потрібно було знати, що все-таки в той день трапилось і чому всі четверо вийшли, а мій чоловік один залишився на позиції, – пригадує ті жахливі миті дружина. – Поранені побратими розповіли, що їх було п’ятеро на позиції: командир і четверо хлопців. Серед них і мій чоловік. Бої тривали ще від четвертого січня. Шостого вони потрапили в оточення. На них ішли десятки корейців з різних боків. О четвертій ранку Святославу кинули під ноги гранату. Він був на нульовій позиції, хлопці прикривали ззаду. Все, що пам’ятають побратими, – він упав. Тобто в акті, в усіх свідченнях хлопців – ніхто не вказував, що він загинув. Я досі не знаю і ніхто не знає, крім мого чоловіка, чи він зразу помер, чи через якийсь час…»
Олена 21 місяць жила надією. Де тільки не була, навіть стала координаторкою 117 ТРО родин, в яких теж зникли безвісти рідні. Об’їздила всі державні структури, була в Туреччині, зустрічалась з омбудсманом, консулом, послом, їздила на обміни, показувала фото чоловіка, інших зниклих звільненим бійцям…
Пів країни об’їздила в пошуках свого чоловіка. До останнього дня вірила, що він міг урятуватись, бо тіла не було на позиції.
«У червні цього року мені зателефонували з Миколаєва, – розповідає вона. – Слідчий сказав, що треба свекрусі перездати ДНК. І вже згодом повідомили про збіг. Тіла наших Захисників повернули ще 19 грудня 2025 року під час чергового обміну з репатріації. Тобто дев’ять місяців мій чоловік уже був в Україні, а я цього і не знала. Я продовжувала боротися за нього. І коли повідомили про збіг, вирішила сама впізнати Святослава. Слідча каже: «Це дуже важко». Але я собі не пробачила б, якби не впевнилася. Не хотіла ховати когось іншого, Захисника, якого теж шукають і чекають.
Я його впізнала. Коли це твоє, рідне, звичайно, ти його впізнаєш. Ми були дуже близькі з чоловіком. Не тільки як чоловік і дружина. Але як друзі, як дві половинки одного цілого. Тоді мій світ просто рухнув…»
Поховали Святослава Русецького 21 вересня 2026 року на Алеї Слави в Охтирці. Щодня дружина приходить до найріднішого, розповідає йому про все. І каже, що стає легше. Хоч цей біль вже ніколи не відпустить. Попри все пережите, Олена Русецька прийняла рішення продовжувати роботу свого об’єднання і допомагати у пошуках зниклих безвісти, полонених Захисників.
«Не маю права підвести родини, які чекають і борються за своїх рідних, – переконана жінка. – Знаєте, які неймовірні відчуття отримуєш, коли матерям, дружинам, сестрам вдається зустрітися з їхніми синами, чоловіками, дідусями, братами! Одна наша волонтерка через три з половиною роки дочекалася свого сина, і ми були на обміні. Так хочеться, щоб таких історій було побільше. Тому ця робота надзвичайно потрібна».
