«Якщо син обрав шлях воїна, то завдання матері – його прийняти, – констатує Тетяна Демчук із Шарівки, що на Ярмолинеччині. – Не егоїстично жаліти себе, нарікаючи на долю, а збагнути: піти іншим шляхом справжній воїн не зміг би ніколи».
Материнське серце цієї жінки війна всією своєю зухвалістю випробувала на міцність (аж прооперували): її Богданчик місяць не дожив до 27-річчя (тіло головного сержанта роти матеріального забезпечення «Азова» з позивним «Вогник» досі не ідентифіковане); а на три роки молодший від нього Олежка після Оленівської трагедії, шпиталю ще й досі в полоні в орків.
Рідні по краплиночці збирають інформацію і про старшого, й особливо про молодшого, віднаходячи очевидців, черпаючи інформацію з ворожих каналів, зустрічаючись з тими, кого обміняли. Раз-по-раз їздить ненька то на зустріч уповноважених з родинами загиблих, аби добитися, щоб тіло старшого сина врешті знайшло спокій у рідній землі; на мітинги й різноманітні заходи, аби врешті обійняти молодшого.
Вам також може сподобатися
Такі рідні й такі різні
Мама виховувала хлопців сама. Попервах проживали у її батьків в селі Жадани на Вінниччині.
«Богданчик, – пригадує ненька, – лиш на ноги зіп’явшись, став аж надто самостійним. Потримати його на руках було нереально: вічно в русій по-дорослому заклопотаний. Адже постійно «допомагав» дідусю. Тато мій помер, коли сину п’ять було».
Проте його науку, ази чоловічої майстерності внук проніс протягом усього такого несправедливо короткого життя. Навіть свого сина на його честь назвав – Михайлом. До слова, Богдан дуже схожий на мого батька не лише зовні, а й характером, вмінням комунікувати, мати багато друзів, щирістю, рішучістю, хазяйновитістю. А ще хлопець ледь не з пелюшок кохався у техніці, філігранно відчував її. Починаючи з триколісного велосипеда, був неперевершеним водієм. Закінчивши Ярмолинецький професійний ліцей, вправно ремонтував найскладнішу поломку будь-якого транспорту.
«Олежик ж навпаки – ніколи не упускав нагоди посидіти-поніжитися на ручках, – від приємних спогадів вицвілі від горя очі неньки на мить засвічуються щастям. – І завжди старався наслідувати брата, все за ним ходив, не встигав, то біг».
Переїхавши до Правдівки, на Ярмолинеччині, хлопчаки завжди допомагали неньці по господарству, змалку мусивши стати дорослими. А коли уже з вітчимом перебралися до Шарівки й народилася сестричка, стали для Даринки чудовими няньками: старшому вже ж бо 13 було, молодшому – 10. «Між ними трьома завжди була якась особлива безцінна любов і постійний незримий зв’язок», – запевняє Тетяна Михайлівна.
«Все добре, мам»
«Мам, допоможи придбати форму», – попрохав у 2014-му 19-річний Богдан. «Я нікуди тебе не пущу», – спробувала заперечити. «Документи підписані», – відповів спокійно. «На мене дивився дорослий чоловік, – констатує жінка. – І я розуміла: єдиний мій вихід підтримати його».Хлопець поповнив ряди «Плоскирівської сотні». Несли охорону кордону та громадського порядку, возив волонтерів з необхідною амуніцією на передову. Навіть медаль за відмінну службу у цім формуванні має. Утім праглося приносити ще більше користі. Тож доклав чималих зусиль, аби пройти аж надто потужний відбір до легендарного полку «Азов». «Туди потрапляли лише мужні, безстрашні, ерудовані, фізично й інтелектуально вправні, вмотивовані, справжні, – гордиться ненька. – І хлопці там одне одному не друзі, а справжні побратими. Це особливе військо. Як же пишався син, отримавши його шеврони».
Бойове хрещення отримав у Павлопіль-Широкінській операції. З 2015-го Богдан місцем дислокації був Урзуф. У містечку неподалік – Мангуші – зустрів свою долю. Одразу прикипіла серцем Тетяна до Надійки. А та, відчувши справжню материнську любов, адже виховувала її сама бабуся, відповідала взаємністю. «Богданчик дуже любив свою сім’ю, – не стримує сліз матір, – навіть акушер-гінеколог, який приймав партнерські пологи, зауважив, що не бачив ще такого батька. Щовільну хвилину чоловік присвячував родині: і риболовлі були, і подорожі, і море, і природа. Останнім їхнім святом перед початком повномасштабки було Михайликових п’ять років. Фотозона… Я вірю, що онук це запам’ятає, хоч світлини й не збереглися».
Сотні бойових виїздів, постійне споглядання в очі смерті – війна: тільки Бог й побратими знають, що довелося звідати. Втім Богдан дуже беріг свою мамулю, так її називав, тому незмінно запевняв, навіть коли та з новин дізнавалася гірку правду: «Мам, все добре!». У 2020-му чоловік вступив до Одеського державного університету внутрішніх справ.
«Мамо, Богдана більше немає»
Коли прийшла пора йти до армійських лав, Олег безапеляційно хотів до «Азова», стільки легендарного про нього знав, так гордився своїм братом. Не було межі гордості і у Богдана, коли командири хотіли забрати до свого підрозділу «доволі перспективного, вправного, білобрисого бійця», а згодом про безстрашного водія-механіка БТР навіть документалки знімали.
«24-лютого Богдан евакуаційним рейсом відправив до нас Надійку з Михайликом, – плаче ненька. – На зв’язок виходив рідко. Проте частіше, ніж Олег (вони були по різних боках Маріуполя). Мотивував: нема зв’язку, і незмінно переконував: все добре. З новин ми розуміли, що відбувається. Це саме гарнізон Маріуполя, я переконана, змінив хід війни. Це ці хлопці відтягнули на себе величезний відсоток ворожих і зброї, і техніки, й людських ресурсів. «Все добре» було і коли ми бачили, що на Азовсталі немає вже ні їжі, ні зброї, що допомога уже неможлива…
Після легендарного прориву, 15 квітня, брати зустрілися, кілька днів побувши разом. Навіть єдине за всю повномасштабну війну відео вдалося записати: вони обидва нам посміхнулися й сказали «Привіт».
«28 травня я поїхала до мами. Богдан писав, проте зв’язку там не було. 29-го я йому строчила. Телефон мовчав. «Мам, Богданчика більше нема», – плакав у трубку Олег. «Що ти кажеш?» – питала я. Син думав, я не чую, передзвонював і повторював знову. А я ж просто прийняти не могла. Сіли з Надійкою, обійнялися. Кричати не було змоги: на нас допитливо дивився Михайлик. «Твій тато загинув», – видушила з себе. «Де він?». «Став зірочкою». «Я не хочу, щоб він був зірочкою, хочу, щоб він прийшов додому».
Михайлик так сумує за татом. Ходить до куба з його світлиною, що стоїть у центрі Хмельницького, міцно його обіймає, приносить квіти. Бо більше ходити нікуди – тіла досі не привезли. Хоч вже двічі брали зразки…
«Ми виходим, мамо»
86 днів легендарного спротиву «Азовців», про який дізнався увесь світ, Тетяна Демчук, пережила кожною клітиночкою. Зі всеможливих джерел жінка черпала інформацію і молилася. Вони, безсумнівно, знайшли б інший вихід, проте на їхніх руках було багато поранених.
«Мамо, ми виходимо, – зателефонував Олег. – Не переймайся, це «почесний полон», усе домовлено. Навіть Міжнародні організації присутні. Ми мусимо. Так треба, аби доправили додому тіла, аби врятували наших поранених. Богдана привезуть, матусю».
…По дещицях збираючи інформацію, ненька дізналася, Олега врятували побратими: винесли з того сумнозвісного бараку в Оленівці. Вцілілі хлопці рвали одяг і простирадла, щоб перев’язувати поранених. За години дві до них допустили полонених медиків. За п’ять – повантажили на КАМази й повезли до шпиталю. У нього – розтрощена стегнова кістка.
Крайній дзвінок був з Оленівки, у третій тиждень полону. Як завжди запевнив, що все буде добре й поставив лише три питання: чи привезли Богдана, чи зробила ненька операцію на серці і чи про них пам’ятають.
Орки одразу оприлюднили списки загиблих і поранених азовців. Знайшли. Згодом побачили й відео, як їхній Олег давав інтерв’ю зі шпиталю двом російським каналам. «Ледь упізнала його, вихудлий, з перев’язками, – плаче мама. – Їздячи на всеможливі заходи щодо обміну-звільнення полонених, знала багатьох їхніх рідних. Тож старалася зустрітися з тими, хто вийшов. «Я була у полоні з братом «Вогника», – написала у соцмережах дівчинка. Вона розповіла, що розмовляти полоненим між собою заборонено, можна перекинутися словом, коли, прибираючи, передаєш віник. Так ось з її слів відомо, що в Олега не згинається колінний суглоб й неправильно зрослася стегнова кістка, бо «там нема спеціалістів, аби прооперували». Де зараз Олег, рідні не знають. Переживають, бо при перевезенні з табору в табір «прийомка» азовців у орків, що демонізували, особлива.
«Я залишилася у 22-ім»
«Це був «Вогник», який не спалював, а грів», – сказав на річниці з його загибелі побратим. «Правда, я схожий на тата? – навіть кривлюся так, як він, як їм кисленьке», – щиро запитує Михайлик. Надійка в пам’ять про коханого доєдналася до небайдужих волонтерок й допомагає війську. Надто чекають на фронті хлопці її фірмового «Наполеону». «Я залишалася там, у 22-му, – констатує згорьована ненька. – Моє життя на паузі. Попри неймовірний біль, мушу дивитися новини (і наші, і ворожі) і про загиблих, і про полонених. Ось уже більше півтора року найбільше мрію одного з моїх кровиночок похоронити, іншого – обійняти. Якомога скоріше».
