Вам також може сподобатися
Його весела вдача й усмішка, що ніколи не сходила із напрочуд доброго обличчя, завжди покращувала настрій рідним і друзям, якими постійно обростав. Він мав так багато планів на життя, які б неодмінно втілили з коханою дружиною й такою очікуваною донечкою. Якби не підступна війна…
Дунаївчанин Владислав Михайлов з позивним «Зрячий» помер 21 січня 2024 року в Одеській обласній лікарні внаслідок важкого поранення, яке отримав, виконуючи бо-йове завдання. Він був водієм відділення інженерної розвідки роти розгородження. Сталося це 16 січня в Тягинці Бериславського району на Херсонщині.
«12 квітня моєму Владусику 24 буде, – плачучи, розповідає осиротіла ненька й одразу, важко зітхнувши, сама себе виправляє: – Мало б бути… А Лілі, невістці, цьогорічного квітня буде 23. Їхні дні народження поруч. Донечці ж їхній, Єлизаветі, два з половиною рочки. Вона – батькова копія».
Здобувши фах водія та слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів, Владислав поповнив ряди строковиків. Військова служба так полонила хлопчину, що безапеляційно вирішив підписати контракт із ЗСУ. Підтримала у цих починаннях, як і у всьому завжди, кохана Ліля. Амур пронизав стрілами палкі серця у зовсім юному віці: Владиславу було 18, Лілі – 17. Дівчина приїхала до Дунаївців навчатися на швачку. Новий рік, що відзначали в одній компанії, став для обох доленосним.
«Владислав якраз був на ротації після кривавих доріг АТО, коли народилася Ліза, – пригадує щасливі миті дружина. – Тоді ковід був, тож щоб потримати на руках донечку, про яку так мріяв, мусив здавати тест. Далі Владислав лиш по відеозв’язку спостерігав, як росте названа ним Єлизавета (батько з перших днів вагітності був переконаний, що народиться саме донечка). Так тішився нею, так пишався її новими дитячими досягненнями. Наступного разу вдалося приїхати додому, коли Лізочці вже вісім місяців було. Оте фото, де татусь тримає свою принцесу на руках, – стало, на жаль, чи не єдиним їхнім спільним. З дому поїхав на навчання до Німеччини, трохи побув у частині, і знову повели на Луганщину дороги війни».
Того кривавого лютневого світанку 2022-го року Владислав зателефонував рідним. Попередив про можливу тривалу відсутність зв’язку. Попросив, щоб запаслися потрібними ліками й продуктами першої необхідності. Наполіг, щоб берегли себе й не хвилювалися. Потім намагався виходити на зв’язок за першої-ліпшої нагоди. Завжди переконував, що у нього на війні все добре, все є, що цей жах скоро скінчиться.
«Ми могли по відеозв’язку говорити всю ніч, – ділиться спогадами дружина. – А того дня він набрав мене увечері, коли купала дитину, тож не відповіла. Зателефонувала за кілька хвилин. Він був у формі – йшов на завдання. Сказав: повернеться – набере. Йому ж телефонувати заборонив. О шостій ранку у мене страшно закололо серце, почали тремтіти руки й заплакала Ліза».
Як з’ясується згодом – у ту мить й трапилося непоправне.
Телефон мовчав. «А що, командир не телефонував?» – питанням на питання відповів побратим й дав того номер. «Ваш чоловік у лікарні. Поранений внаслідок атаки дроном противника, – почула у слухавці. – Трохи подряпаний. Жити буде».
Бійця евакуювали до стабілізаційного пункту військової частини на Херсонщині, звідти відправили до Миколаєва. Дружина з батьком поїхали до нього. Коли Ліля у реанімаційній палаті взяла коханого за руку, він це відчув – зреагували апарати. «Він чекав мене», – констатує молода вдова. Рідні повернулися додому, а пораненого перевезли до Одеської обласної клінічної лікарні. 21 січня телефонний дзвінок обірвав усі надії, мрії, плани, сподівання…
«Якщо зі мною щось станеться, – про всяк випадок ще на початку повномасштабного вторгнення готував кохану мужній воїн, – ти не замикайся у собі, не впадай у депресію. Живи за двох. Дивись на донечку – я завжди буду в ній. З нею ростиму, з нею плакатиму й сміятимуся». А свого кума, як дізналися згодом, Владислав попросив, щоб якщо з ним щось станеться, підтримував його родину.
Попри біль і втому, Ліля намагається дотримуватися настанов коханого. А він їй сниться. «Завжди втомлений, але веселий, яким був при житті, – втирає сльозу дружина. – Він ж бо ніколи не мав часу, завжди поспішав, все щось робив, бо все на світі вмів».
…А донечка росте. Тепер її щодня новими вчинками-здобутками татусь милується вже навіть не з відео – з неба. Тепер звідти він підтримує батьків, сестру, племінника, друзів. Бо війна перевела із земного до небесного війська.
