Історією свого тата поділилася його донечка Дарина. Саме вона та його онучка Сніжана були для Богдана найріднішими людьми. Саме для них він жив та виборював Перемогу, взявши до рук зброю у серпні 2022 року.
Він народився 9 квітня 1978 року на Черкащині. З дитинства Богдан любив майструвати, допомагав батькам по господарству. Надзвичайно світлий і комунікабельний, він з легкістю знаходив з усіма спільну мову. Ніколи не боявся висловити і відстояти свою думку, завжди стояв за справедливість. Веселун і жартівник, душа компанії, добрий і щедрий.
Вам також може сподобатися
Після школи вивчився на складальника електромашин і апаратів та працював на Смілянському електромеханічному заводі, де працювали і його батьки – Любов Петрівна та Сергій Ілліч. За їхньою порадою син і вирішив опановувати робітничу професію.
На строкову службу Богдан пішов у 1995 році. Служив у Дніпрі, у топогеодезичному загоні, а також у Чернівцях. Під час служби виконував обов’язки командира відділення, згодом став заступником командира взводу. Після звільнення в запас у грудні 1997-го повернувся на завод, де продовжував працювати за спеціальністю до 2002 року. Згодом трудився на будівництвах у Києві, області та в інших містах – скрізь, де були підряди та важка робота, яку він ніколи не боявся виконувати.
Друзі згадують, що працював Богдан багато й самовіддано. «Працював як віл», – казав він про себе з усмішкою. Часто повторював: «Головне – звикнути до цієї пекельної роботи, а далі піде».
На фото: Коли Богдан Марченко востаннє приїхав додому, онучка, яка зазвичай уже спала в цей час, весь вечір не відходила від дідуся. Фото з домашнього архіву.
«Він був лідером і хорошим організатором, до нього тяглися хлопці і старші, і молодші за віком. Мав гарні фізичні завдатки: був сильний, міцний. З його думкою завжди рахувалися. Богдан ніколи не говорив «не буду», «не хочу», «не вмію». Завжди міг порадити, допомогти, поділитися. Добре розбирався в техніці. Ремонтував з самого дитинства мопеди, мотоцикли, словом, був «рукастий». Де ніхто не міг зробити, поремонтувати – Богдан обов’язково зробить, знайде вихід з будь-якого становища. В шкільні роки відвідував гурток картингу. Дуже любив риболовлю, був завзятий рибалка», – ділиться спогадами друг дитинства Володимир Гвоздик.
Янгол-охоронець не раз рятував чоловіка від смерті: коли падав з 22-го поверху на 18-й, летів у колодязь глибиною 26 метрів, потрапляв у ДТП на мотоциклі…
Його війна розпочалася 4 серпня 2022 року. Навчання проходив у Черкасах. На той час Дарина вже була вагітною і приїжджала до нього. Вони гуляли містом, тато купував донечці солодощі та дарунки на згадку. А коли народилася онучка Сніжана, всі відпустки він присвячував рідним. Разом їздили в зоопарк, гуляли у парках, вибиралися на природу, подорожували до дуба Максима Залізняка.
Свій бойовий шлях Богдан Марченко на позивний «Бобер» розпочав солдатом. Воював у штурмових підрозділах, був кулеметником, старшим гранатометником, сапером, стрільцем та радіотелефоністом. Протягом двох років війни змінив 11 бригад. Виконував завдання на Бахмутському, Куп’янському, Запорізькому напрямках, тримав оборону на Донеччині та Дніпропетровщині.
Він втрачав побратимів, сам отримав два тяжкі поранення та контузію, лікувався, але щоразу повертався до підрозділу, бо вважав, що має бути поруч з побратимами.
Під час однієї з відпусток 30 вересня 2024 року Богдан проводжав у останню путь свого побратима Михайла Корнюка. На могилі сказав слова, які стали пророчими: «Жди мене, дружище, я скоро до тебе прийду…»
2 листопада, коли Богдан востаннє приїхав додому перед виїздом на завдання, мала онучка, яка зазвичай уже спала в цей час, весь вечір не відходила від дідуся. Наче й вона відчувала – більше не побачить свого найріднішого…
3 листопада боєць вирушив на своє останнє бойове завдання біля населеного пункту Мала Токмачка, що на Запоріжжі. Рідні чекали, коли він вийде на зв’язок. Вірили. Надіялися. У військкоматі щоразу повідомляли, що він на завданні, але серце відчувало тривогу. Дні минали, а звісток від нього не було.
Пізніше повідомили: 26 листопада Богдан загинув унаслідок ворожого обстрілу, отримавши множинні уламкові поранення голови, тулуба та кінцівок, несумісні з життям.
Рідні впізнали його по татуюванню тризуба на шиї.
Поховали Захисника, як він і заповідав, біля його синів-двійнят, які померли тільки-но народившись… Йому назавжди залишиться 46 років.
За свою службу Захисник отримав відзнаку Православної Церкви України – медаль «За жертовність і любов до України», відзнаку Міністерства оборони – Хрест Сил територіальної оборони, був учасником бойових дій, ветераном війни.
Богдан залишив по собі слід у серцях багатьох друзів і знайомих. «Він був не просто другом – він був людиною, на яку можна було покластися в будь-якій ситуації, він мав неймовірний дар – об’єднувати людей, створювати навколо себе атмосферу тепла, радості та взаємопідтримки. Він завжди був справедливим, щирим та відкритим», – згадує друг Юрій Лобанов. Донька Дарина згадує, що тато дуже хотів повернутися до мирного життя, мріяв проводити більше часу з нею та онучкою. Планував завершити будівельні роботи вдома… На жаль, усім цим мріям не судилося здійснитися.
