Михайло Травецький – кандидат ветеринарних наук, ветеринарний лікар у п’ятому поколінні, викладач Сумського вишу, блогер. Працював на фермерських господарствах Великої Британії та у провідних українських агрокомпаніях та агрохолдингах. Набравшись знань і досвіду й досягнувши значних успіхів на професійній ниві, пан Михайло залишив місто з усіма його привілеями і оселився у невеликому селі Красляни неподалік Прилук на Чернігівщині. Там створив власну ферму, де відроджує етнічні українські породи корів. Про свою «Велесову ферму» і її мешканців знімає відеоблог.
«Я розумію мову тварин»
Вам також може сподобатися
Михайло Травецький родом з Дніпропетровщини. Шкільні канікули часто проводив на Волині, звідки родом його мама. На початку 2000-х років закінчив Харківський ветеринарний інститут. «Я в п’ятому коліні ветеринарний лікар, тому багато людей кажуть, що я розумію мову тварин. І, власне, так воно і є. Студентом проходив практику в одному з найкращих підприємств України, яке спеціалізувалося на розведення голштинської худоби — це найпоширеніша порода в світі, яка характеризується високою продуктивністю. Там працювали провідні фахівці тваринництва України. Я отримав усі знання, які були на той час в Україні. Разом з тим розумів, що не все з тих знань, які стосувалися української худоби, працювали щодо голштинів. Виникало багато питань щодо здоров’я, порятунку худоби після пологів, післяпологових ускладнень. Тож я прийняв рішення поїхати в Британію, звідки була завезена ця худоба, щоб навчитися працювати з нею».
У Британії Михайло планував пожити пів року. Однак зрозумів, що за такий короткий проміжок часу нічому навчитися не вдасться. Тож залишився на довше, й пробув у Британії аж п’ять років. «У мене відбулася повна ломка пострадянських стереотипів, адже там застосовувалися абсолютно нові підходи в утриманні, догляді, лікуванні, профілактиці, — пояснює пан Михайло. — Для мене це був переломний період. Бо туди їхав «малим комунякою», адже був народжений в Радянському Союзі, був піонером. Однак мої предки по мамі — поліщуки, куркулі, яких радянська влада розкуркулила. І тут, в Британії, я потрапив у середовище куркулів-фермерів, де була чітко окреслена приватна власність, де чітко дотримувалися законів».
У Британії Михайло 2,5 року пропрацював на невеликій фермі, власник якої був фермером у п’ятому поколінні. Як сам зізнається, йому довелося переглянути усе своє розуміння ветеринарної медицини. Ще стільки ж пропрацював на одній з найбільших ферм Британії, яка підпорядковувалася королеві Єлизаветі ІІ.
Повернувшись в Україну, Михайло Травецький багато років працював у великих господарствах та агрохолдингах України — на Дніпропетровщині, Чернігівщині, у столиці. Очолював різні напрямки тваринництва, працював ветеринарним лікарем, головним технологом, топ-менеджером… Паралельно закінчив Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля за спеціальністю «міжнародна економіка», Києво-Могилянську академію та Києво-Могилянську бізнес-школу. Здобув ступінь магістра МВА. Також навчався в Нідерландах щодо створення кластерів в Україні. «Я навчився бути топ-менеджером і створив зі звичайних людей не команду зірок, а зіркову команду», — каже пан Михайло.
«Село — це коріння нашої нації»
Проте у великому місті він почувався некомфортно. «Я сільський хлопець, звик босим ходити по землі, — каже Михайло. — Я дитя природи, для мене важливо, коли прилітають ластівки, як мох росте біля каміння. Я люблю слухати як тьохкає соловейко. У місті мені усього цього не вистачало. Тому я купив у селі стареньку хату, в якій двадцять років ніхто не жив. Почав працювати ветеринарним лікарем, спілкуватися зі звичайними людьми. І зрозумів, що маю допомогти приватному сектору трансформуватися і стати таким самим, як у Британії. Коли я розраховувався з агрохолдингу, одна з колег мене запитала: «Ви вийшли на свою Говерлу, що плануєте робити далі?» Я сказав: переді мною стоїть мій Еверест. Еверест — це приватний сектор. Я взувся у чоботи і почав лікувати худобу, осіменяти. У мене по сусідству був фермер, у нього щось пішло не так, полягла практично уся худоба. Я забрав цю ферму, де залишилося п’ять нещасних голодних корів, хворих на мастит. У коморі був один мішок якогось сміття, яким годували худобу. А сама ферма — звичайний сільський двір: сарай і загони. Мені довелося продати усі активи, які не використовував: нерухомість і навіть свого улюбленого мотоцикла, бо був затятим байкером. Я вилікував корів, попарував їх, вони народили телят. Добудував ферму, купив поголів’я, техніку. Так почав новий виток розвитку. Оживив свій Ютуб-канал, який започаткував раніше, почав розповідати людям про ветеринарію, утримання тварин, про свій досвід. почав учити селян бути успішними на своїй землі, на своїй ділянці, на своєму паї».
«Мої сіромахи»
«Колись мені подарували футболку із написом «Остання надія українських корів», – продовжує фермер. – Так і сталося. Для своєї ферми я скуповував худобу з підприємств, які закривалися. Корів вантажили на автівки, щоб везти на скотобійню. Я підходив до них, вони мене підпускали, лизали мені руки, і я їх забирав. Ці корови усі живі, дають потомство. Так придбав українську червонорябу. Випадково в інтернеті натрапив на світлину сірої української корови. Я раніше чув про цю породу, але вона мені не подобалася. Та коли почитав більше, зрозумів, якою породою буду займатися. Почав згадувати те, що розповідала бабуся про 1932-33 роки, про голодомор. Про сіру корову, яка була у них, і саме завдяки якій вижили. Вони, малі, ходили в поля, розривали ховрашині й мишачі нірки. Збирали зерно, яке на зиму закладали собі гризуни, терли, з борошна пекли перепічки, а половою годували корову. Так врятувалися від смерті. Я зрозумів, що повинен врятувати сірих корів. Поїхав в Асканію Нову, де був один з останніх осередків цієї породи в Україні, подивився, в яких умовах вони живуть. Знайшов інформацію, що сто років тому сірої української худоби в Україні було близько 2 мільйонів голів. Сьогодні їх залишилося близько 500, Асканія-Нова окупована».
Сіра українська порода — найстарша в Україні. «Фактично наша сіра українська худоба стала родоначальницею порід в усьому світі, – пояснює Михайло Травецький. – Такі корови мають сильний імунітет, стійкі до туберкульозу, лейкозу, народжують життєздатний молодняк. А головне – їхнє молоко гіпоалергенне, це фактично козяче молоко, але без специфічного запаху. І сьогодні цю породу знищують. Спершу мене не розуміли навіть науковці. Але зараз ми вже спільно почали працювати у напрямку розведення і збереження українських порід корів».
На Поділлі у селищі Антоніни фермер натрапив на ще одну українську породу – білоголову. «Я чув про цих корів ще студентом, але ніколи не бачив, – каже він. – Їх тримали на конюшнях графа Потоцького. Він привіз биків з Голландії, схрестив їх із сірою й отримав українську білоголову породу. Ці корови теж дають гіпоалергенне молоко. Їх було понад 100 тисяч, сьогодні залишилося 20-30 на всю Україну. В кожній країні основне поголів’я — місцевий симентал, породи, які сотні років живуть поруч з тим народом. У нас же чомусь знищили наші українські породи».
«Я і голодні корови півтора місяця виживали в оточенні»
На другий день повномасштабної війни Михайлова ферма вже була оточена з усіх боків. Села, де Михайло купував сіно й зерно для худоби, потрапили під окупацію. «Я не знав, що робити, – згадує той важкий період фермер. – З боку Ромнів йшли колони орків. Окупанти стояли за кілометр від Прилук. Коли почалися перші сутички, моя ферма опинилася в епіцентрі бойових дій. З одного боку била наша артилерія, з іншого — загарбників. Я одразу пішов в тероборону. Брав участь в бойових діях. Моїй сім’ї вдалося евакуюватися, а я залишився сам на сам з коровами. Годував їх прілою кукурудзою, яку запарював окропом, сіном, якому було до десяти років. В оточенні провів півтора місяця. Це було випробування життям і смертю. Тут не було мобільного зв’язку, постійні обстріли. Я з автоматом доїв корів, з автоматом розвозив молоко на блокпости, навіть спав з автоматом. На щастя, ми вижили. Я дуже вдячний односельцям, мешканцям громади, які ділилися сіном, зерном — щоб я міг нагодувати корів. Допомагали й деякі фірми. А коли війська відійшли, я пішов у військкомат. Та мені сказали, щоб я рятував худобу».
«Велесова ферма»
«Коли я почав працювати на фермі, у мене почав змінюватися світогляд, – розповідає Михайло Травецький. – Я почав цікавитися нашою слов’янською міфологією. Тому ферму назвав Велесовою — на честь бога-покровителя всього тваринного світу. А усі мої корови мають імена слов’янських богів. Головний бик сірої української породи — Велес, йому чотири роки. Разом з ним –корови Кокоша, Мавка, Ярило, Перун, Веснянка, Птаха, Лада. Марфа — найстарша в Україні сіра корова, якій 18 років. Коли я її забрав, вона була лежача. Я її за тисячу кілометрів привіз, вилікував, вона завагітніла, народила Славу і зараз знову вагітна. Знаєте, коли я дивлюся сірим коровам в очі, я бачу нас, українців. Від цієї породи йде дивовижна енергетика. Вони дихають отим старим світом, у них своя природа, своя ієрархія, вони по-іншому поводяться в гурті. Й на моїй фермі живуть в умовах, максимально наближених до природних. Сьогодні у мене на фермі — музей українських порід, які на межі зникнення. Червона степова — з Дніпропетровщини, Ллбединська — із Сумщини, сіра — з Херсонщини, червоноряба — з Полтавщини й Черкащини, білоголова — з Хмельниччини. Це основні породи, які зникають. Але ми їх обов’язково відродимо».
