Невеличке місто Білопілля, що на Сумщині, від кордону з росією розділяють якихось десять кілометрів. Саме там жили і трудилися, виховували двох донечок Інна та Сергій Маркіни. Жінка понад 20 років працювала медсестрою в місцевій лікарні, а чоловік був слюсарем на машинобудівному заводі в Сумах. Затим не один рік їздив за кордон на заробітки. «Востаннє він повернувся звідти у грудні 2021 року, – ділиться спогадами Інна. – Вже втомився їсти заробітчанський хліб, хотів побути вдома, з родиною. Завжди казав, що де б не був, але наша земля – найкраща. Та й тут завжди б знайшов чим зайнятися – мав золоті руки. Допомагав людям і з електрикою, і з сантехнікою, вмів ремонтувати, налагоджувати, словом, розбирався у багатьох питаннях. А якщо чогось не знав, консультувався з фахівцями. Жодного разу не відмовляв, коли зверталися до нього».
Коли почалося повномасштабне вторгнення рашистських окупантів на нашу землю, Маркіни навіть не думали кудись виїжджати. Інна, як завжди, ходила на роботу. Жінка розуміла, що військовозобов’язана та має бути на своєму місці, бо в будь-який момент може знадобитися її допомога. Діти продовжували навчатися онлайн, старшій доньці на той час було 17, а меншій – 10. Сергій Олександрович ще трохи походив на роботу, затим разом із земляками організувалися в місцеву самооборону та стали чергувати в місті. Білопільчани, які нікуди не виїжджали, спостерігали за тим, як швидко порожніють аптеки, магазини, за величезними чергами до них та банкоматів…
Вам також може сподобатися
«В одні руки давали обмежену кількість продуктів. А ми переїхали з центра міста до мами на околицю. Там же оселився й брат. Щоб прогодувати всіх, доводилося добувати їжу, сушити сухарі. Все це мені нагадувало бабусині розповіді про голод 1933-го. І ставало дуже страшно», – зізнається жінка.
1 травня 2022 року Сергій записався добровольцем у ЗСУ. Деякий час служив у Білопіллі, затим перевели в Суми. До 24 січня цього року охороняв важливі військові і стратегічні об’єкти. Бувало, їздив у відрядження на території області. Тож час від часу діти і дружина з ним бачилися. «23 січня він зателефонував і попередив про чергове відрядження, – розповідає Інна. – Мовляв, їм наказали о 15.00 наступного дня з речами бути готовими до відправки. Я думала, що буде, як і раніше. Проте Сергій дав зрозуміти, що їде далеко. «Сказали, на два місяці, рити окопи на другій лінії оборони», – пояснив. Але не сказав куди. У переддень від’їзду на кілька хвилин заїхав до нас. Зібрав речі, не дозволив довго прощатися. А коли моя мама запевнила його, що він обов’язково вернеться, наче щось відчував недобре, помотав головою».
За спогадами дружини, дорога Сергія на фронт була важкою: зі снігових заметів двічі визволяли цивільні машини, згодом військових розмістили в спортзалі, спали хто на чому, були голодні… Інна правдами-неправдами дізналася, що опинився в Покровську, затим – в Авдіївці. Свій день народження Сергій Маркін вже відзначав на фронті. 27 січня йому виповнилося 42.
«Казав: «Все буде добре. Ми прорвемося». Чи то мене, чи себе тоді заспокоював, – продовжує розповідь жінка. – 4 лютого написав: «Я не можу вийти. Ми майже в оточенні. Чекаємо ночі». А через добу зателефонував: «Я йду допомагати хлопцям. Так треба». Я чула шурхіт, чула, що на ходу збирається… Починаючи з наступного дня, щоб не збожеволіти, пішла на роботу. Знала, що по кілька днів при штурмі може не виходити на зв’язок. Але на серці було неспокійно».
Через кілька днів старшу доньку запитали, чи з її татом все добре. Бо чули, що вбили… Інна почала дзвонити, куди тільки могла. Від побратимів дізналася, що Сергій був важко поранений, але ще тримався. Його не змогли забрати через обстріли та розм’яклу від морозів землю. Деякий час ще чули, як він хрипів, а потім… затих. Товариш написав: «Вибач мені, що я тобі його не зберіг».
«А у військкоматі почула: «Стосовно вашого чоловіка нічого не можемо сказати». Коли для Сергія війна закінчилася, почала моя, – говорить Інна. – 10 квітня я «вибила» у військкоматі сповіщення, що зник безвісти. Це був гіркий подарунок на мій день народження 12 квітня. Діти здали ДНК… А в кінці березня відбувся обмін тілами. На жетоні одного з них було зазначено: Сергій Маркін. Довга процедура співставлення ДНК і нарешті – визнання його загиблим. Тіло забирала у Броварах. Воно було в такому жахливому стані, що опізнати його – неможливо. Пам’ятаю лише прострелену голову. Певне, мало того, що відмучився, окупанти ще й добили…»
Години бюрократичних митарств у столиці, і жінка врешті везла свого чоловіка додому. Попри те що тіло лежало позаду, вона все одно продовжувала пильно вдивлятися в обличчя чоловіків, що йшли, їхали, поспішали у справах… А може – він?
«Ми поховали Сергія 17 вересня у Білопіллі, – каже Інна. – Але я й досі щось шукаю. Я не видалила всі контакти й сторінки в соцмережах, в яких з’ясовувала правду про чоловіка. Я продовжую на щось надіятися… Одного разу навіть зупинила маршрутку, в якій їхала, бо видалося, що він ішов тротуаром… Навіть молодша донька, побачивши рибака на мопеді, прибігла додому з криком: «Мамо, я бачила тата!»
Ця клята війна, яку розв’язала кремлівська влада, зламала життя тисяч українців. Понівечила долі матерів, дружин, дітей, стариків… Змусила покинути рідні домівки, хоронити близьких. Через потужні обстріли, які останнім часом руйнують Білопілля, Інна з рідними переїхала до Сум. Але все частіше замислюється, чи не варто було б перебратися подалі. Бо війна наче переслідує – все наближається і жахає своєю жорстокістю.
