Тривалий час батьки Богдана Пантюшенка жили в Казахстані, бо тато будував кар’єру військового. Там і народився їхній син. А коли хлопець закінчив перший клас, у 1991 році родина переїхала в Білу Церкву. Після здобуття вищої освіти за спеціальністю «геодезія, картографія, кадастр» Богдан деякий час працював геодезистом, а згодом переїхав до Києва. У минулому залишилася й військова служба: пів року проходив навчання у Десні, рік – у першій окремій танковій бригаді на Чернігівщині, здобув кваліфікацію командира танка.
«Я розумів, що майбутнє за сучасними технологіями, тож самостійно навчився програмуванню, – розповів Богдан. – Це приносило непогані кошти, та й сам розподіляв свій час. У 2013 році одружився. Жили в Новосілках неподалік столиці».
Разом з татом Валерієм Миколайовичем Богдан був активним учасником Революції Гідності. А його брат – професійний військовий, на фронті з 2014-го.
«Я чекав, що мене теж мобілізують, – каже чоловік. – Кілька разів приходив з повісткою, з речами, але записували тільки мої дані і відпускали. Врешті на початку вересня 2014-го вирушив на Чернігівщину, де формувався окремий танковий батальйон. А у грудні вже стояли під Волновахою та готувалися висуватися в район бойових дій. 17 січня 2015 року приїхали в село Тоненьке поблизу Донецького аеропорту, де тримали героїчну оборону наші Захисники. Наступного дня вирушили на позицію «Зеніт», отримали розпорядження висунутися в бік аеропорту, щоб розблокувати дорогу для «кіборгів». Проте наша розвідка надала недостовірні дані про кількість противника. Тож завдання виконати не змогли. Отримали наказ відступати. Під щільним вогнем противника. В результаті з наших чотирьох танків прорватися назад змогли лише два. Мій так підбили, а нас взяли в полон».
За словами Богдана, спочатку він потрапив до донецьких козачків. Це було одне з найжахливіших місць, де правила незрозуміла анархія, де били і знущалися, тримали в антилюдських умовах у підвалі… Через три з половиною місяці полонених перевезли в підземелля колишнього Донецького СБУ.
«Певний час там «гралися» у Женевську конвенцію, навіть дозволяли нашим волонтерам привозити одяг, харчі, медикаменти, – каже Богдан. – У перший день дали телефон і дозволили кілька хвилин поспілкуватися з рідними. Але потім їм набридло, і все припинилося. Після майже року там нас почали доправляти військовими КамАЗами в різні місця, аж поки не посадовили в автозаки та не привезли в Макіївську колонію №97. Потрапив у відділення суворого режиму. Після великого обміну у жовтні 2017-го нас залишилося шестеро. Пам’ятаю, як там було холодно. Одягу не було де взяти, передачі забороняли. Годували дуже погано».
Весь цей час дружина Богдана не опускала рук та робила все, аби витягнути рідного з лап окупантів. Навіть їздила до Європарламенту просити сприяння.
Влітку 2019 року чоловіка судили, а зачитавши вирок, знову відправили в Макіївську катівню. А вже 29 грудня обміняли. Шлях до рідного дому був непростим: майже рік реабілітації, зцілення душевних і фізичних ран, відновлення документів…
«Дуже важко було змиритися з тим, що поки хлопці наші там, у полоні, в країні війна, а в Києві та інших містах люди веселяться у ресторанах, розмовляють російською, слухають пісні мовою окупанта та не відмовляють собі у різних задоволеннях. Психологічно важко. Бо як ніхто інший знаю ціну кожної секунди в неволі», – зізнається Богдан.
З війська Богдан таки звільнився. Розраховував зробити це за кілька днів, проте розтягся процес на місяць. Вирішив повернутися до програмування. Але за роки у полоні технології пішли вперед, тож мусив іти на курси підвищення кваліфікації. Здавалося, все стало налагоджуватися, аж тут – повномасштабне вторгнення.
На фото: У полон Богдан потрапив у січні 2015 року. Фото з домашнього архіву.
Воно застало подружжя у Білій Церкві, куди поїхали до батьків на кілька діб. «Пам’ятаю звуки вибухів, своє вагання йти до військкомату. Але дружина кілька місяців як народила сина. До того ж п’ять років чекала на мене – і знову відпустити? Вирішив зачекати, рятувати рідних. За кордон урадили не їхати, нас прихистили в Тернополі друзі. Але сидіти склавши руки не міг. Створив сайт для росіян, на якому розміщував правдиву інформацію про війну, про загиблих окупантів. Разом з помічником шукали різні джерела, щоб наповнювати цей сайт. І він став настільки популярним, що рашистська генпрокуратура визнала його екстремістським та заблокувала. Тож ми публікували інформацію на інших джерелах. Сайт пропрацював понад рік. І я маю надію, що став корисним для деяких росіян, котрі зрозуміли, що йти воювати проти України не варто».
Через кілька місяців у Тернополі родина повернулася додому. Попри те, що обидва мають роботу – Богдан займається програмуванням, Вікторія працює в організації «Медійна ініціатива за права людини», бо має чималий досвід боротьби за визволення чоловіка, вони мріяли про власну справу. Точніше – свій заклад харчування. До великої війни навіть зібрали для цього певні заощадження.
«Нам здалося, що час уже настав, – каже Богдан. – До того ж виграли три мільйони гривень грантових коштів від Українського ветеранського фонду. Проєкт назвали «Сімейне кафе з дитячою зоною». В Новосілках орендували нежитлове приміщення, зробили в ньому ремонт, закупили обладнання, меблі. Вигадали власний екостиль, зав’язаний на Україні. До прикладу, на фотошпалерах дитячої зони – герої українських казок, Пес Патрон, Привид Києва… Зони для дорослих задекоровані соломою, мають інформаційне забарвлення історичними подіями: бій під Крутами, герої УПА, красномовні цитати відомих українців. Є фотозона з зображеннями екзотичних місць нашої країни: заповідників, гір, моря… Офіційно відкрилися 21 липня 2024 року з назвою Tre Poїsty. Спеціалізується заклад на європейській кухні: від італійської піци до американського бургера. Меню розробляє шеф-кухар відповідно до попиту. Нині заклад забезпечує роботою десять людей».
Богдан Пантюшенко каже, що легко в житті не дається нічого. Але попри перенесені незгоди чоловік точно знає, що мріяти та надіятися потрібно. І успіх неодмінно буде. Йти до мети та не здаватися – ось формула успіху.
