Ще з третього класу Саша знав, що стане кухарем. Про це він розповів мамі Ларисі Василівні, коли й справді здобув омріяний фах та працював за спеціальністю. Через це захоплення побратими згодом дадуть йому позивний «Шеф» – бо був чудовим шеф-кухарем.
Він народився 3 липня 1996 року в селі Бахти́н Мурованокуриловецької селищної громади Могилів-Подільського району Вінницької області. Після школи та навчання у Вінниці залишився там працювати. Був шеф-кухарем у багатьох ресторанах обласного центру.
«Три місяці був у Чехії, теж готуючи їжу в закладах харчування, – розповів тато Юрій Данилович. – А коли віза закінчилася, повернувся до Вінниці. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю Олександр разом з друзями поїхали до Польщі і відкрили там власний невеличкий ресторанчик. А вже на четвертий день великої війни син повернувся в Україну».
У війську вже був тато. Він добровільно пішов до військкомату 24 лютого 2022 року. Юрій Павлюк свого часу проходив строкову службу на Сумщині, у внутрішніх військах. Тож добре знав, що таке зброя та військовий порядок.
До військкомату на початку великої війни відправилися і двоє його синів: старший Віталій та менший Олександр. Але їх записали в резерв. Сказали чекати, коли викличуть. Саша попередив, що вдома не залишиться, коли його тато воює…
«2 червня він почав служити в моїй частині, – каже тато. – Це була територіальна оборона. А 20 червня ми вже вирушили на схід, в район Слов’янська. Разом пройшли Ізюм, Оскіл, Куп’янськ. У жовтні мені виповнилося 60 років і мене перевели в тил. Затим зовсім звільнили з армії за віком. А Саша продовжував виконувати свій обов’язок. Він хотів перейти служити в «Азов», місяць проходив навчання, але якщо фізично міг все витримати, проте морально – ні. Тож повернувся знову в свою частину під Куп’янськ. Звідти в листопаді вирушили на ротацію в Київську область».
Востаннє Олександр Павлюк побував удома наприкінці 2023 року. Різдво та Новий рік зустрів у колі рідних і друзів. Звідти вирушив на Вовчанський напрямок.
«10 травня там почався наступ рашистів, – пригадує Юрій Данилович. – А 13-го нашого сина не стало…За словами побратимів, він з іншими бійцями того дня підвозив черговий боєкомплект на передову. Машина чи то заглохла, чи то застрягла. І тоді поблизу почали розриватися снаряди… Саша загинув, а його побратими отримали поранення».
Олександра поховали 21 травня в рідному селі. Герою назавжди буде 27 років…
«Мені так не вистачає його: «Мамусь, все буде добре», – каже згорьована мати. – Не вистачає його доброго погляду, ласкавої усмішки… Він завжди був дуже уважний до всього, душею будь-якої компанії, доброзичливий та справедливий. І він не міг поступити інакше. Казав, що на війні він там, де і має бути».
Лариса Василівна та Юрій Данилович продовжують волонтерити – за допомогою друзів, знайомих, родичів, односельчан заготовляють продукти, засоби гігієни та передають на передову. Батьки кажуть, що робитимуть цю важливу справу аж до нашої Перемоги.
