Молодий, відверто красивий, надзвичайно розумний та добрий, вірний товариш і чудовий син. У цього хлопця попереду мало бути щасливе та насичене подіями життя… На жаль, його відібрала клята війна.
Павло Шумаков народився 5 вересня 1991 року в Дніпрі. З дитинства дуже любив читати. Ще в дитячому садку читав книжки дітям. «Навіть не знаю, яких книжок син не прочитав. Захоплювався художньою літературою, історичною, любив музику та намагався писати вірші. Охоче пізнавав компьютерні технологіі, – поділилася його мати Ганна Владиславівна. Жінка майже 30 років присвятила військовій службі. Звільнилася за станом здоров’я у грудні 2021 року. – Коли прийшов час обирати майбутню професію, Павло вступив до Харківського національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, але в якийсь момент зрозумів, що то – не його».
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Павло звертався до військомату, але тоді в першу чергу брали досвідчених. Проте хлопець не здавався і одного разу прийшов додому вже у військовій формі. «Я намагалася відмовити сина, бо добре розуміла, що таке війна. Але він стояв на своєму».
З військової частини Павла відправили в навчальний центр, а згодом на курси підготовки командирів відділення. В навчальному центрі все схоплював, як-то кажуть, на льоту, каже мама. Був серед кращих, влучно стріляв, знав тактичну медицину. Захоплювався зброєю. Ще в шкільні роки Павла прозвали «Дерек». Це псевдо і стало його позивним.
Після навчання він зі своіми побратимами виконував різні бойові завдання. Під час одного отримав поранення руки та обличчя. Після лікування повернувся до побратимів. Мама пропонувала краще долікуватись, але він і чути не хотів. Казав: «Там – мої побратими. Я не можу іх залишити».
«Стало зрозумілим, що десь там у сина з’явилась ще одна сім’я – справжня, надійна і невід’ємна… Павло постійно звертався до командування, щоб його направили на підвищення військової кваліфікації. У листопаді 2023-го його відправили освоювати безпілотні системи, але невдовзі відізвали до частини, мовляв, навчатись – це добре, але воювати за нього ніхто не буде», – пригадує Ганна Владиславівна.
«Дерек» виконував завдання на небезпечних напрямках, брав участь у штурмах ворожих позіций, допомогав евакуйовувати поранених бійців з полю бою.
27 листопада Павло з побратимами пішов на чергове бойове завдання. «Цього дня не було зв’язку з сином, — згадує мама. — Було якесь недобре передчуття. Я зателефонувала побратиму, з яким вони частіше спілкувались. Той сказав: «Дізнаюся – зателефоную». Наступного дня вранці почула зі слухавки: «Павло загинув, забрати з полю бою нема можливості».
Витягли тіло хлопці лише через три дні, зателефонували матері: «Братик вже вдома». Поховати Захисника змогли через 10 діб у рідному місті. І за цю можливість родина вдячна кожному з побратимів. Вони досі підтримують родину: пишуть, телефонують, приїздять відвідати могилу.
Рік був тяжким для родини, такою глибочезною і непомірною була ії втрата. Мати не могла сприймати смерті тих, хто дивився на неї з кам’яних портретів на кладовищі – молодих, усміхнених, таких щасливих…
«Ви не уявляєте, як багато ми, матері, дружини, сестри, батьки могли б віддати, аби повернути до життя своїх рідних. Побачити їх знайомі до болю очі, обійняти, пригорнути, побажати їм гарного дня, чи доброї ночі… Жодні виплати не покриють цих втрат. Жодні пігулки не зможуть загоїти ці рани», – не може стримати сліз Ганна Владиславівна. У грудні 2024 року у військоматі мати отримала синів орден «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.



















