Ті, хто знав Олега змалечку, згадують: він ніколи не міг всидіти на місці. Допитливий, непосидючий, з іскоркою в очах – він прагнув пізнати цей світ у всіх його проявах. Він завжди був людиною дії: допомогти батькам по господарству, щось відремонтувати, підтримати словом – Олег ніколи не втомлювався бути корисним. Саме таким і пам’ятає його сестра Оксана Мельник.
Шлях до покликання
«Ще у старших класах Олег визначився з майбутньою професією – вирішив стати правоохоронцем, – розповіла сестра. – Він не терпів несправедливості. Після навчання в Івано-Франківській школі міліції працював інспектором у Чемерівцях, що на Хмельниччині, згодом дільничним у Кам’янці-Подільському. Продовжив свій трудовий шлях у виконавчій службі, Райковецькій виправній колонії, державному архіві. Перед великою війною він працював водієм міксера на Хмельницькому заводі залізобетонних конструкцій».
24 лютого 2022 року Олег не вагався – разом з товаришами вирушив до військкомату. Вже у квітні у складі 19 стрілецького батальйону він вирушив на Харківський напрямок як солдат-стрілець-санітар.
Сильніший за обставини
Олег мав законне право не йти на фронт. Незадовго до повномасштабного вторгнення він тривалий час боровся з важким онкологічним захворюванням. «Він переміг хворобу, але не міг дозволити собі відсиджуватися в тилу, – каже сестра. – Наш дідусь воював у Другій світовій, і Олег завжди мав його за приклад патріотизму». Він ніколи не скаржився. Навпаки – оберігав рідних, як міг. Особливо тісним був його зв’язок із сином, якому він телефонував за кожної нагоди.
«Він горів війною»
Під час першої відпустки рідні помітили зміни: Олег став мовчазнішим, багато курив, а сон приходив до нього лише вдосвіта. Проте він зберіг свій фірмовий оптимізм і надзвичайну відданість підрозділу. Олег не чекав допомоги від когось – за власні кошти придбав для побратимів бус. Родина, знаючи про потреби підрозділу, оголосила збір на причіп. Коли необхідну суму зібрали, техніку передали на фронт. Цей бус і причіп досі допомагають бійцям виконувати завдання – родина вирішила залишити їх підрозділу як пам’ять про Олега.
Бог не раз оберігав його. Коли вперше їхали на передову, їхня колона, вщент завантажена боєприпасами, потрапила під обстріл. Вижили дивом. Іншого разу машина випадково заїхала на мінне поле – вчасне попередження місцевого жителя врятувало екіпаж, і вони змогли виїхати назад по власних слідах. За роки війни Олег пройшов гарячі точки Харківщини: Балаклія, Куп’янськ, Куп’янськ Вузловий. Змінював підрозділи (19-та, 60-та, згодом 159-та бригада), зростав професійно – став водієм-електриком відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів.
Мить, що зупинила час
30 жовтня 2025 року на позицію, де перебував старший солдат Загородний, прилетіла ворожа керована авіаційна бомба (КАБ). Наступного дня сестрі зателефонували побратими, а 1 листопада офіційне сповіщення отримали батьки. Олега поховали в рідному селі Почапинці на Чемеровеччині. Герою назавжди залишиться 47 років.
Нездійсненні мрії
Він мріяв побачити унікальні куточки України, сходити на нічну риболовлю на коропа чи просто назбирати повний кошик грибів у лісі. Останнє фото Олега – саме з грибами, які він збирав з побратимами під час короткого перепочинку. Сестра Оксана часто переглядає світлини брата і згадує, яким життєрадісним та цілеспрямованим він був. Про свої нагороди Олег говорив неохоче: «Знаєш, скільки я там хлопців втратив? Що ті медалі?.. Я воюю не за них». Він воював за життя, за сина, за батьків, за родину, за рідну землю, залишивши по собі світлу пам’ять і приклад незламності.
