Нещодавно Яніна Краснобриж не впізнала на фото власний будинок у Соледарі. Згорілий, чорний, понівечений… Душа цієї жінки і досі прагне до рідного міста, проте реалії війни змушують будувати життя на новому місці.
Зі своїм майбутнім чоловіком Яніна познайомилася випадково. У лікарні. На той час вона працювала вихователькою у дитячому садочку, а Олександр Сорока трудився на відомому на всю країну підприємстві «Артемсіль». За спиною у нього була служба в армії, яку проходив на Одещині в повітрянодесантних військах. А також він опікувався донечкою Вікторією від першого шлюбу.
«Ми одружилися 2006 року, – розповіла Яніна. – Згодом у нас народилася Алінка. Жили, як усі. Влітку полюбляли відпочивати в Криму, об’їздили його вздовж і впоперек. А коли його окупували, їздили до Одеси. Олександр часто засиджувався в гаражі – машина і її ремонт захоплювали його з головою. Міг годинами там крутити гайки та всілякі механізми. А ще чи не щовихідних разом з сім’єю вирушали на дачу. Вирощували городину, доглядали сад, поралися у квітниках… Дуже подобався всім той корисно-трудовий «десант».
Вранці 24 лютого 2022 року Яніна та Олександр, як і завжди, пішли на роботу. У дитсадку навіть діти були. Проте протягом дня батьки приходили й приходили по малечу. А коли чули звуки вибухів, дорослі списували все на грім…
Того дня всі повернулися додому раніше. В голові не вкладалося, що коїться в країні. Проте тікати кудись ніхто з родини не збирався.
«Але ми бачили, як вантажать речі і покидають рідне місто люди. Як порожніє Соледар. Як утворюються черги біля магазинів, банкоматів, на заправках… І це було дуже страшно. Олександр ходив на роботу до 1 травня. Вантажили сіль на машини, згортали виробництво… Наш дитячий садочок теж працював, ми ходили туди чергувати та охороняти майно. Аліні на той час було 15 років, вона вчилася дистанційно», – каже жінка.
На початку травня приліт був поблизу оселі Олександрових батьків. Тож довелося терміново затягувати вікна, в яких повилітало скло. А коли 20 травня 2022 року черговий снаряд «приземлився» поблизу їхнього будинку, утворивши величезну вирву та порозкидавши довкола шматки асфальту, бетону, понівечених ялин, вирішили, що треба їхати.
«Ми виїжджали всією родиною. Хто не вмістився в нашу машину, сів до знайомих. Спочатку їхали в бік Дніпра, але потім повернули на Кропивницький. Там вже жили наші знайомі, які знайшли для нас ночівлю. А наступного дня ми ходили вулицями на околиці Кропивницького та шукали житло. Одні люди погодилися нам здати хату, там прожили два роки, поки не переїхали в іншу орендовану», – поділилася спогадами Яніна.
Жінка влаштувалася на роботу в місцевий дитсадок, Олександр теж шукав роботу, перебиваючись тимчасовими підробітками.
29 березня 2024 року помер тато Яніни. А влітку того ж року мобілізували Олександра. Після місяця навчань на Одещині у своїй 95-ій десантно-штурмовій бригаді чоловік відправився на передову.
«Бог дав мені можливість побути з ним півтори доби, – не може приховати сліз дружина. – Я приїхала до нього, коли ще проходив тренування. Але Олександр вже став іншою людиною. Більше мовчав, зник той оптимізм, який супроводжував його все життя…»
Якось повідомив дружині, що їх відправляють на передову. Куди – й сам не знав. А коли пройшло тривожних десять діб, відколи Яніна не чула рідний голос та не отримала жодного повідомлення, почала телефонувати скрізь та шукати інформацію про чоловіка.
«Зв’язку з ним не було вже 20 діб. А потім мені зателефонували з військкомату. Приїхали до мене на роботу, відвезли додому і вже там сказали… У похоронці зазначено, що навідник аеромобільної бригади Олександр Сорока загинув 24 вересня 2024 року внаслідок мінометного обстрілу на Курщині. А коли я почала розпитувати, як це сталося, то почула, що тоді нікого не залишилося в живих…» – каже жінка.
Поховали Захисника на Алеї Слави в Кропивницькому. 3 вересня йому виповнилося 46 років.
Підтримкою та опорою для Яніни є рідні і близькі люди. Донечка вже студентка, вона навчається у виші, хоче стати архітектором. Каже, що після Перемоги України буде відбудовувати рідний Соледар. Збудувати власний дім колись мріяв і її батько. Новий будинок на новій землі…
Пам’ятає свого найкращого дідуся і п’ятирічний онук Гліб, якого народила Вікторія. Хлопчик часто згадує Олександра та досі всім розказує, що дідусь – головний у їхній родині…
