Вам також може сподобатися
Після закінчення школи у рідному місті Дружківка в Донецькій області Оксана Деркач вступила до Харківської академії імені Ярослава Мудрого. У 2008 році молода магістерка права розпочала свій трудовий шлях у Дружківському міському суді помічником судді. Затим була консультантом судді, прессекретарем суду. Всього 12 років жінка пропрацювала на ниві правопорядку.
«Моє життя радикально змінилося після автопригоди, яку пережила, – каже Оксана. – Відновлювалася сама та замислилася над тим, щоб допомагати бути здоровими й іншим. Так почала свій новий шлях – фітнес-тренерки. Дуже хотіла мати власний зал, відкрити бізнес. До цього так важко йшла…»
Про війну Оксана знала не з чужих вуст. 2014 року Дружківка вже була під окупацією. І хоча денеерівці «порядкували» тут всього з півтора місяця, довелося тимчасово покинути рідний дім разом із сім’єю. Бо жінка досить активно демонструвала свою позицію: дорікала тамтешній владі, котра зустрічала окупантів з російськими прапорами і допомагала проводити так званий референдум. Оксана з чоловіком тоді теж прийшли. Але не голосувати, а щоб в очі сказати перевертням, як вони їх ненавидять. А ще – щоб порвати ті кляті бюлетені…
Родина знайшла прихисток у Хмельницькому. Фото: з сімейного архіву Деркачів
Тоді місяць сім’я прожила на Хмельниччині, в селі Коритна колишнього Ярмолинецького району, в хаті покійного Денисового батька. А коли з Дружківки вигнали загарбників, родина повернулася. Потроху життя налагоджувалося, підростали син Всеволод та донечка Злата. А на початку 2022 року Оксані таки вдалося зібрати кошти для власної справи. 23 лютого жінка, як завжди, займалася улюбленою роботою – тренувала дівчат.
«Мої клієнтки все частіше розповідали про наближення війни, про якусь евакуацію, – згадує жінка. – Одна навіть не купувала абонемент на наступний місяць, бо її чоловік мав відвезти подалі на захід країни. А я думала, чого вони так бояться… Ми ж уже були в подібній ситуації, проте все заспокоїлося. Мені не вірилося, що все це може повторитися».
24 лютого Оксана з чоловіком прокинулися від вибухів. Денис підійшов до вікна. Було дуже гучно. Щось вибухало. Тоді він сказав дружині, що почалася війна. «Ми сиділи в якомусь заціпенінні. Нічого не розуміли. Нічого не збирали. Просто сиділи і збиралися з думками. І було дуже страшно. Потім розбудили сина і сказали йому нерадісну новину. Постійно стежили за новинами з інтернету. Там заспокоювали, що все це на кілька днів, що скоро все скінчиться…» – пригадує Оксана.
З кожним днем ставало все гучніше. Прилітало вже й в Дружківку. Денис став наполягати, щоб дружина з донечкою виїжджали за кордон. Проте вона не хотіла покидати чоловіка і двадцятирічного сина.
Втім 11 березня, коли знайомі вирушали на Поділля, таки поїхала з ними. Жінка думала залишити Злату у родичів на Хмельниччині, а сама повернутися додому. Через часті обстріли, підвищену небезпеку, страхи на нервовому ґрунті у дівчинки виникли проблеми зі здоров’ям.
«Я так і не змогла поїхати, але 8 квітня чоловік з сином приїхали до нас. Він також думав завезти сюди сина і повернутися. Бо хвилювався за наш будинок. Ми ж тільки ремонт там закінчили… Але так не сталося. Винайняли в Хмельницькому квартиру. Навіть думали залишити тут дітей і повернутися додому, але так і не зважилися на цей важкий крок. Бо ніхто не гарантував, що будемо в безпеці, що діти не залишаться сиротами… В селі роботу знайти шансів не було. А в Хмельницькому я влаштувалася тренеркою в фітнес-зал, Денис пішов працювати за фахом. Він – будівельник. Всеволод заочно закінчує четвертий курс Слов’янського педагогічного університету, хоче стати дефектологом. Найважче пристосуватися до нових умов Златі. Її влаштували в місцеву школу. Перейшла в сьомий клас. Проте часто плаче, хоче додому».
Минулого літа Оксана з Денисом таки поїхали ненадовго в Дружківку. На початку серпня навідалися до осиротілого будинку, в якому на веранді впала стеля, а все всередині немов засипало піском… Взяли деякі особисті речі та змогли вивезти все обладнання з фітнес-залу. Нині ж раз від разу телефонують сусідам, цікавляться, як там їхній дім. «Я пробувала продовжити свою справу в Хмельницькому, проте нічого не вийшло. Тож довелося продати інвентар, тренажери та просто піти працювати».
Оксана чудово володіє українською, хоча вчилася і зростала у російськомовному середовищі. Вона каже, що тут довелося мову удосконалювати, бо з клієнтами спілкується українською. А загалом, ще вдома родина полюбляла влаштовувати дні, коли всі мали говорити виключно українською.
Найбільша мрія Деркачів – повернутися до рідного дому. Але після нашої Перемоги. Щоб у їхньому місті стало так само затишно і безпечно, як колись. Щоб воно не здригалося від вибухів, не завивали в’їдливі тривожні сирени. Щоб повернулися туди рідні і знайомі. І щоб воно очистилося від тих, хто продовжує чекати «руській мір»…
Читайте також: «єОселя»: кому можна взяти кредит та під які відсотки
